Вона не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Однак підвелася, пішла за Пейном через довгий коридор, піднялася сходами і вийшла з дому. Закинений сад тягнувся аж до моря, фонтан зі статуєю тритона все ще стояв на своєму місці, він позеленів від часу, а із сухого рогу в порожній басейн уже давно не текла вода. Пейн багато разів бачив цей силует на фоні вечірнього неба, і він завжди видавався художникові втіленням померлого щастя. Цілком можливо, що мине якийсь час, і басейн таки наповниться водою, та це буде блідо-зелена морська вода, і квіти загинуть у ній серед густих водоростей. І цілком можливо, що донька Дарнвеїв заручиться з долею і смертю, яка така ж глуха і безжалісна, як море. Однак зараз Пейн упевнено поклав руку на бронзового тритона і потряс ним так, ніби хотів зрушити з місця ідола цього похмурого саду.
— Що ви маєте на увазі? — спокійно запитала міс Дарнвей. — Що це за слово, яке мало б нас звільнити?
— Це слово — «вбивство», — відповів Пейн, — і воно несе свободу, свіжу, як весняні квіти. Ні-ні, ви не подумайте, я нікого не вбив. Та після жахливих кошмарів, які нищили ваш сон, звістка про те, що хтось убитий, — уже визволення. Ви не розумієте? Усе це жахіття, в якому ви жили, походило від вас. Фатум Дарнвеїв був у них самих, він розпускався, як страшна квітка. Ніщо не могло звільнити від нього, навіть щасливий випадок. Він був неминучим, байдуже, чи ми говоримо про старі легенди, чи про новомодні теорії доктора Барнета. Та чоловік, який сьогодні загинув, не був жертвою ані містичного прокляття, ані спадкового божевілля. Його вбили. Так, це велике нещастя, я знаю. Нехай земля йому буде пером…. Але й водночас щастя, тому що ця подія прийшла ззовні, немов сонячний промінь.
Міс Дарнвей раптом посміхнулася.
— Здається, я зрозуміла. Хоча ви говорите, як божевільний. І хто ж його вбив?
— Я не знаю, — спокійно відповів Пейн. — А от отець Бравн знає. І він сказав, що вбивство скоїла людська воля, свобідна, як оцей морський вітер.
— Отець Бравн — дивовижна людина, — після павзи відповіла Аделаїда Дарнвей. — Лише він якось урізноманітнював моє сіре існування, поки…
— Поки що? — перепитав Пейн, стрімко нахилившись до неї і при цьому так сильно штовхнувши бронзового монстра, що він аж захитався на п’єдесталі.
— Поки не з’явилися ви, — відповіла вона і знову посміхнулася.
Ось так прокинувся старий замок. У цій історії ви не знайдете опису стадій його пробудження, хоча багато що трапилося, перш ніж темрява лягла на берег. Коли Гарі Пейн врешті рушив додому, його переповнювало таке щастя, яке можна лише уявити в цьому минущому житті. Він крокував темними пісками, тими самими, якими блукав, коли його охоплював смуток і печаль, а ось тепер у ньому все співало. На мить він уявив собі, що замок знову тоне у квітах, бронзовий тритон сяє, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або, краще, вином. Увесь цей блиск, яскравість і цвітіння явилися йому завдяки слову «вбивство», сенс якого він ще не розумів. Він просто прийняв це на віру і вчинив розсудливо, адже він був одним з тих, хто особливо чутливий до голосу істини.
Минуло трохи більше місяця, коли Пейн знову повернувся у свій лондонський будинок, де призначив зустріч з отцем Бравном. Художник привіз фотографію портрета. Його приватні справи розвивалися цілком успішно, як дозволяла тінь нещодавньої трагедії, можливо тому вона не надто затьмарила його душу. Зрештою, він чудово пам’ятав, що все, що трапилося, не мало нічого спільного з родинним прокляттям. Останнім часом у нього було багато справ, і коли життя у замку Дарнвеїв врешті повернулося у звичні рамки, а таємничий портрет знову зайняв своє місце у бібліотеці, Пейну таки вдалося зробити фотографію з допомогою спалаху магнію. Та перш ніж відіслати фотографію антикварові, як було заплановано, Пейн вирішив показати її священикові, який наполегливо про це просив.
— Отче Бравне, я ніяк не можу вас зрозуміти. — сказав він. — Ви поводитеся так, ніби вже давно розгадали цю загадку.
Священик заперечливо похитав головою, у нього був сумний вигляд.
— Та ні, не розгадав, — відповів він. — Напевно, я дуже дурний, ніяк не можу збагнути однієї простої деталі у всій цій історії. До певного моменту все цілком зрозуміло, а от потім… Дозвольте мені поглянути на фотографію, вона ж у вас?
Священик підніс фотографію близько до очей і короткозоро зіщулив очі.
— У вас часом немає лупи? — запитав він.