Пейн знайшов лупу, і священик продовжував уважно роздивлятися фотографію, потім врешті промовив:
— Погляньте, ось тут видно книгу, на ось цій полиці, біля самісінької рами портрета. Прочитайте заголовок: «Життя папесси Йоанни»… Цікаво-цікаво… А ось і инша книга біля неї, щось про Ісландію. О Господи! І виявити це таким дивним чином! От я бовдур, що не помітив цього раніше, коли ще був у замку!
— Та що ж ви виявили, скажіть вже врешті? — нетерпляче попросив Пейн.
— Останню ланку з ланцюга загадок, — відповів отець Бравн. — Ось тепер мені все зрозуміло, тепер я врешті зрозумів, як розгорталися події, з самого початку аж до кінця.
— І як ви про це дізналися? — наполегливо допитувався Пейн.
— Дуже просто, — з посмішкою відповів священик. — У бібліотеці Дарнвеїв є книги про папессу Йоанну, і про Ісландію, і ще одна, заголовок якої починається зі слів «Релігія Фрідріха…», а як він завершується, не так вже й складно здогадатися. — Священик помітив нетерплячість свого співрозмовника і продовжував розповідати більш серйозно, а посмішка зникла з його обличчя. — Зрештою, ця деталь не така вже й важлива, хоча вона й виявилася вирішальною. У цій справі були деталі набагато загадковіші. Ось почнімо з того, що дуже вас здивує. Дарнвей помер не о сьомій годині. Він був мертвий ще вранці.
— «Здивує» — це м’яко сказано, — похмуро відповів Пейн, — адже і ви, і я бачили, як містер Дарнвей цілий день ходить у своїй кімнаті.
— Ні, якраз цього ми не бачили, — спокійно заперечив отець Бравн. — Ми обоє бачили, точніше, думали, що бачимо, як містер Дарнвей цілий день налаштовував свій фотоапарат. Та хіба в цей момент на ньому не був чорний плащ? Коли я заходив, то все було саме так. І ще, в його постаті було щось дивне, хіба ні? Річ не в тому, що він кульгавий, а в тому, що особа в кімнаті не була кульгавою. Так, цей чоловік був одягнений в точнісінько такий темний костюм. Та якщо ви побачите чоловіка, який намагається стояти і ходити так, як це роблять кульгаві, то в його постаті ви обов’язково помітите певне напруження і неприродність.
— То ви хочете ствердити, — здригнувшись, вигукнув Пейн, — що це був не містер Дарнвей?!
— Так, це був убивця, — відповів отець Бравн. — Він убив Дарнвея ще на світанку і сховав труп у темній лабораторії, а ця кімната, погодьтеся, ідеальна схованка, тому що туди зазвичай ніхто навіть не зазирає. Та навіть якби хтось і зазирнув, то йому небагато вдалося б побачити. А ось о сьомій вечора вбивця кинув труп на підлогу, щоб усе можна було пояснити родинним прокляттям Дарнвеїв.
— Зачекайте-но, — відізвався Пейн. — А навіщо вбивці цілий день стерегти труп? Чому не можна було вбити Дарнвея о сьомій вечора?
— Дозвольте, я теж поставлю вам запитання, — відповів отець Бравн. — Чому портрет так і не сфотографували? Та тому, що злочинець убив Дарнвея, перш ніж той устиг це зробити. Він був зацікавлений у тому, щоб фотографія не потрапила до антиквара, який добре знав усі реліквії замку Дарнвеїв.
Далі священик продовжував уже тихіше:
— Хіба ви не бачите, як усе просто? Свого часу ви також зробили деякі припущення, та все виявилося набагато простіше. Ви сказали, що будь-який чоловік може загримуватися так, щоб бути схожим на особу з портрета… Словом, цілком зрозуміло, що немає жодного фатуму родини Дарнвеїв. Не було ніякого старовинного портрета, не було напису, не було легенди про чоловіка, який убив свою дружину. Зате був инший чоловік, жорстокий і розумний, який хотів убити свого суперника і одружитися з міс Дарнвей.
Священик сумно посміхнувся, ніби намагаючись якось розрадити Пейна:
— Напевно, ви подумали, що я маю на увазі вас. Та ні, не лише ви відвідували цей замок, керуючись романтичним мотивом. Ви знаєте того чоловіка, точніше, вам видається, що ви його знаєте. Та в душі Мартіна Вуда, художника та шанувальника антикварних цінностей, були такі прірви, про які ніхто навіть не здогадувався. Пригадуєте, він розповідав, що якось його запросили в замок, аби описати і реставрувати картини? Мовою занепалих аристократів це означає, що його завдання полягало у тому, щоб розповісти Дарнвеям, власниками яких скарбів вони є. Господарі навіть не здивувалися б, якби в замку знайшовся портрет, про існування якого ніхто навіть не здогадувався. Та тут необхідна була кмітливість і майстерність, а вони у Вуда були. Напевно, він таки сказав правду, коли говорив, що, можливо, цю картину намалював не Гольбайн, а такий же геніальний майстер з подібним талантом.
— Я приголомшений, — сказав Пейн, — та ще багато чого не розумію. Звідки Вуд дізнався, як виглядає Дарнвей? Як він його вбив? Лікарі так і не встановили причину смерти.