— Рано чи пізно вам доведеться домовлятися з нами, шановний ви наш, — весело промовив Гелап, коли журналіст заходив до залу. — Світ рухається вперед, зрозумійте це врешті. Тепер аж ніяк не вдасться повернутися до дрібних підприємств з одним власником. Ми ж просто зобов’язані триматися разом!
— Якщо дозволите, я також хотів би сказати кілька слів, — як завжди спокійно втрутився Стейн. — Існує дещо важливіше, аніж взаємна фінансова підтримка, я кажу про політичну єдність. Ось чому сьогодні я запросив містера Бірна. Нам необхідно об’єднатися і спільно вирішувати політичні питання, тому що наші вороги вже об’єдналися.
— О, я зовсім не проти політичного союзу, — пробурмотів Гедеон Вайз.
Тоді Стейн звернувся до журналіста:
— Містере Бірн, як мені відомо, ви вмієте проникати у різні дивні місця. Так ось, я хочу, щоб ви дещо для нас зробили, — звісно, неофіційно. Ви ж знаєте, де зустрічаються соціялісти. Нас цікавлять лише двоє-троє з них: Джон Еліяс, Джейк Голкет, який завжди говорить більше, аніж инші, і ще поет Генрі Говм.
— А Говм колись навіть товаришував з Гедеоном, — з посмішкою промовив Гелап. — Він, здається, відвідував заняття старого у недільній школі, чи щось таке.
— О, в ті часи Говма ще можна було вважати християнином, — відповів Гедеон Вайз. — Та коли людина починає спілкуватися з безбожниками, то у неї мимоволі виникають сумніви. Я часом ще зустрічаюся з Говмом, і навіть готувався підтримати його виступ проти війни, військового обов’язку і таке инше. А тепер, коли цих проклятих більшовиків у країні все більше і більше….
— Даруйте, — перебив його Стейн, — у нас термінова справа. Містере Бірн, я відкрию вам одну таємницю, точніше, докази, з допомогою яких можна було б принаймні двох з цих бунтарів відправити до в’язниці за участь у змові під час війни. Мені особисто не дуже хотілося б використовувати ці документи. Та я хочу, щоб ви, містере Бірн, пішли і конфіденціяльно повідомили, що якщо вони не змінять своє ставлення до нас, то я буду змушений використати свої докази хоч завтра.
— Але ж ви пропонуєте мені співучасть у кримінальному злочині, який називається шантажем! — відповів Бірн. — Вам не здається, що це небезпечно?!
— Так, звичайно, ситуація непроста. Насамперед, для них, — сухо відповів Стейн. — Ось і спробуйте їм це пояснити.
— Ну, добре, — погодився журналіст, напівжартома зітхнув і підвівся. — Зрештою, це ж звичайна робота. Та коли я потраплю в біду, то потягну і вас, пам’ятайте.
— Спробуйте, юначе, — саркастично посміхнувшись, відповів Гелап.
Чимало людей марнувало своє життя заради цієї великої мрії Джеферсона, та в час правління багатих тиранів люди врешті звернулися до демократії, а біднота навчилася висловлюватися не як безлика маса рабів, до того ж між гнобителем і пригноблюваним не було упереджености.
Зустріч революціонерів відбувалася у дивному і порожньому приміщенні. На білих стінах висіли лише два незграбні ескізи в стилі пролетарського мистецтва, на яких було зображено невідомо що. Єдине, що поєднувало обидві зустрічі, — це спиртне і порушення сухого закону. Щоправда, перед трьома мільйонерами стояли різнокольорові коктейлі, а Голкет, який був переконаним радикалом, визнавав лише нерозведене віскі. Це був високий сутулий чоловік, суворий, навіть трохи агресивний на вигляд, але трохи незграбний, на обличчі особливо виділялися задерикуватий ніс і витягнуті губи. У нього були руді вуса, а весь зовнішній вигляд свідчив про презирство до оточуючих. Джон Еліяс був уважним брюнетом в окулярах, в європейських кафе він звик до абсенту. Журналіст відразу ж помітив неймовірну подібність між Джоном Еліясом і Джекобом П. Стейном. Вони були подібні не лише на обличчі, у них навіть манери були подібні. Журналісту навіть на мить здалося, що мільйонер утік з вишуканого готелю і якимось підземним ходом пробрався у твердиню більшовиків.