Коли отець Бравн зійшов з палуби атлантичного лайнера і ступив на американську землю, то, здивований, помітив, зрештою, так само, як чимало инших його співвітчизників, що він — знаменитість. На батьківщині на його приземисту постать, непримітне і короткозоре обличчя, на його зношену сутану ніхто не звертав особливої уваги, і ніколи не називав кимось надзвичайним. Та в Америці вміють прославити людину. Участь отця Бравна у кількох цікавих кримінальних справах, його давнє знайомство з колишнім злочинцем і детективом Фламбо забезпечили йому в Америці неабияку популярність, тоді як в Англії про нього чув лише дехто. Отець Бравн здивовано дивився на журналістів, які, ніби розбійники, оточили його з усіх боків і почали ставити запитання на такі теми, в яких він аж ніяк не почувався знавцем, наприклад, про особливості жіночої моди, про статистику злочинности у країні, де він встиг зробити лише кілька кроків, і таке инше. Журналісти оточили священика тісним кільцем, та він дивився на постать, яка стояла поодалік, ця постать виділялася на фоні набережної, залитої літнім сонцем. Це був високий чоловік з жовтуватим обличчям, в окулярах з чудернацькою масивною оправою. Чоловік дочекався, коли журналісти завершать свою справу, а потім жестом зупинив отця Бравна і запитав:
— Вибачте, можливо, ви шукаєте капітана Вейна?
Отець Бравн і сам гостро відчував свою провину. Нагадаємо, він уперше побачив Америку, а ще — він уперше побачив такі окуляри, тому що мода на окуляри в масивній черепаховій оправі до Англії ще не дійшла. Спочатку в нього виникло відчуття, ніби він дивиться на чудернацьке морське страховище, голова якого чимось подібна на водолазний шолом. Незнайомець був елегантно одягнений, і простодушний отець Бравн наївно дивувався, як цей франт міг так спотворити себе. Для нього це виглядало майже так само, якби якийсь чепурун для більшої елегантности прикрутив собі дерев’яну ногу. Питання незнайомця також неабияк збентежило отця Бравна. Капітан Вейн, американський авіятор, знайомий знайомих отця Бравна, справді числився у довжелезному списку осіб, з якими священик сподівався зустрітися в Америці. Та отець Бравн навіть не думав, що зустріне цього Вейна так швидко.
— Вибачте, — невпевнено промовив священик, — то це ви капітан Вейн? Ви… ви його знаєте?
— Те, що я не капітан Вейн, можу стверджувати доволі впевнено, — незворушним тоном відповів чоловік в окулярах. — Я майже не сумнівався в цьому, коли залишав капітана в автомобілі, де він на нас чекає. На ваше друге запитання відповісти важче. Гадаю, я знаю Вейна, його дядька і ще й старого Мертона. Я знаю старого Мертона, а от старий Мертон мене не знає. Він вбачає у цьому свою перевагу, а я вважаю, що перевага на моєму боці. Ви мене розумієте?
Отець Бравн його не надто розумів. Він, збентежено покліпуючи, глянув на дзеркальну поверхню моря, на верхівки хмарочосів, а потім знову перевів погляд на незнайомця. Його обличчя виглядало непроникним не лише тому, що він ховав очі за чудернацькими окулярами. У цьому жовтуватому обличчі було щось азіятське, а точніше — китайське, здавалося, істинний смисл його слів прихований за товстезним шаром іронії. Серед товариських та щирих мешканців цієї країни часом трапляється такий тип — непроникний американець.
— Мене звати Дрейдж, — промовив він, — Норман Дрейдж. Я — громадянин Америки, і це все пояснює. Сподіваюся, решту вам пояснить мій друг Вейн, так що сьогодні ми не святкуватимемо четверте липня.[2]
Приголомшений, отець Бравн дозволив незнайомцеві, щоб той провів його до автомобіля, де сидів молодий чоловік зі світлим, неохайно зачесаним волоссям і стривоженим та виснаженим виразом обличчя. Він ще здалеку привітався з отцем Бравном і назвався Пітером Вейном. Священик не встиг опам’ятатися, як уже був в автомобілі, а той, швидко минувши міські вулиці, виїхав за межі міста. Отець Бравн ще не встиг звикнути до діловитости американців, і тому він почувався так, ніби сидів у чарівній колісниці, запряженій драконами. Йому було надзвичайно важко зосередитися, та він усе ж вислухав довгий монолог Вейна про коптську чашу та про два вбивства, пов’язані з нею. Цю розповідь містер Дрейдж час до часу перебивав своїми короткими фразами.
З усього цього отець Бравн зрозумів, що у когось на ім’я Крейк був компаньйон на прізвище Мертон, і ось цей Мертон був третім з багатих бізнесменів, у чиї руки потрапила коптська чаша. Колись перший з них, Титус П. Трент, мідний магнат, почав отримувати листи з погрозами, їх автор підписувався Данієль Дум. Очевидно, це вигадане ім’я, та його власник доволі швидко прославився, хоч так і не набув доброї слави. Його слава перевищувала славу Робіна Гуда та Джека Різника разом узятих. Як виявилося згодом, цей автор погрозливих листів не мав наміру обмежуватися лише погрозами. Усе закінчилося тим, що якось вранці тіло містера Трента знайшли у парку біля озера, він лежав з головою у воді, а вбивця безслідно зник. На щастя, чаша була у сейфі в банку і з рештою майна перейшла у власність кузена покійного, Браяна Хордера. Він також був товстосумом, і незабаром також став жертвою погроз безіменного ворога. Труп Браяна Хордера знайшли біля підніжжя скелі, неподалік його приморської резиденції, дім обікрали, і цього разу — ретельно. І хоч чаша таки не потрапила у руки злодія, йому вдалося вкрасти у Хордера стільки цінних паперів, що його фінансові справи зазнали краху.