— Така матерія матиме надзвичайну густину, малий об'єм і величезну вагу, — швидко сказав Санович. — Я зрозумів вас, Петров! Літр води, який важить десять кілограмів, або десять кілограмів землі можна таким чином «збити» в один кубічний сантиметр, що, як і раніше, важитиме десять кілограмів. Правильно?
— Цілком, — відповів Петров.
— Але чому розбухає це «тісто», якщо воно однієї природи з важкою матерією? — запитав Зорін. — Дивіться, воно заповнило вже всю поличку і ківш.
— А навіщо це «тісто» і кубики тут? — в свою чергу запитав Санович.
— Хвилину терпіння, і ви все зрозумієте, — промовив Петров і, помовчавши, пояснював далі: — Багато років минуло, поки радянським ученим пощастило створити перший кубічний сантиметр важкої матерії. В той час вчені ще й самі ясно не уявляли собі, до яких практичних наслідків призведуть досліди з важкою матерією. Але вона відразу ж сама вказала шлях: перший кубічний сантиметр важкої матерії, одержаний в лабораторії, розбух на очах учених до великих розмірів. Це явище здивувало тоді вчених так само, як здивувало зараз вас «тісто», що збільшується на очах. Незабаром, проте, дивне явище було розгадано.
Важка матерія складалася з атомів, позбавлених електронів. А що таке електрон? Негативний заряд. Отже, важка матерія являє собою позитивний заряд величезної концентрації. І саме через це вона з неймовірною силою притягає до себе негативні заряди — електрони. А де їх нема? Отже, з моменту свого народження матерія, яка штучно стала важкою, прагнула повернути собі те, що у неї було забрано, — електрони, негативний заряд, а разом з ними — і попередні свої властивості. Одним словом, до кубика важкої матерії звідусіль потік електричний струм. Учені зрозуміли, чому були невдалими перші досліди і чому вони так дорого обійшлися: вибиті електрони могли замінюватися сторонніми електронами, а можливо, і повертатися назад.
Щоб важка матерія не розбухала передчасно, треба було подбати про ізоляцію, яка б не давала змоги стороннім електронам проникати в атоми. Під час нових дослідів було знайдено такі ізоляційні футляри, які надійно захищали виготовлену важку матерію від електронів.
А цей винахід відкривав уже шлях до першого практичного застосування важкої матерії. Вона ставала якщо не джерелом електроенергії, то замінником найпотужніших акумуляторів. Ось такий кубик важкої матерії ВМ в електроізоляційному футлярі можна відправити в будь-яке місце і зберігати будь-який час. ВМ можна використати як акумулятор для авто-, електрокара, похідної радіостанції — всюди. Досить проколоти оболонку футляра, і ВМ почне з шаленою швидкістю вбирати електрони звідусіль — із землі, атмосфери, металевих частин вашого автомобіля. Вмикайтеся і одержуйте струм. ВМ в міру насичення електронами розбухатиме, — це, мабуть, єдина її практична вада, — і ставатиме все легшою, поки не досягне нормального об'єму і ваги. Але розбухлу, «нормалізовану» матерію можна викидати, як викидають шлак…
— І ви викидаєте оце «тісто»? — показав на поличку Зорін.
— Правильно. А замість розбухлого «тіста» беремо новий кубик і проколюємо його.
— Отже, за допомогою «тіста» — важкої матерії — ви вибираєте електрони із невидимих проводів високовольтної передачі? — запитав Санович.
— Так. В даному випадку ВМ заміняє нам землю, заземлення. Справжня земля далеко під нами, і відпрацьований струм поглинає важка матерія. Зрозуміло?
— Цілком, — відповів Санович… — У мене є ще тільки одне запитання…
Але запитати він не встиг.
Нас качнуло. Добре-таки качнуло. Ми побачили, як водій, сплеснувши руками, почав гарячково крутити диски на пульті управління. Я відчував, що наш літаючий поїзд то піднімається, то опускається, начебто його кидає на залізничних стрілках то в один, то в другий бік.
Згодом виявилося, що з невідомої причини, — можливо, від необережного поруху пальця недосвідченого водія, — наш електроплан вийшов з променя, який живить енергією його мотори. В ту ж мить було ввімкнуто акумулятори, і ми летіли далі. Але куди? Адже невидимий провід не тільки живив струмом мотори, але і вказував напрям. Правда, лишались радіомаяки. Та радіохвилі в Арктиці частенько підводять.
На акумуляторах ми могли пролетіти близько години. Обледеніння нам не загрожувало: електронагрівники поверхневого шару вагона і його крил безперервно розтоплювали льодову корку. І все ж становище було не з веселих. Навкруги — темрява, внизу — Карське море. Ми летіли вже на відрізку гора Народна — Нова Земля. Кажуть, радіомаяк міста Кармакулима на Новій Землі давав сигнали, але вони швидко погасли. Будь-що треба було знайти наш радіоелектроповітряний провід. Слід сказати, що на той час ще не було встановлено апарати, які автоматично утримують електроплан на «рейках» і знаходять їх, якщо порив бурі чи якась інша причина зіб'є машину з електрошляху.