Та ось гадюка втомлено відкинула назад повністю заюшену кров’ю голову і, визнаючи поразку, опустила її на скручене кільцями тіло. Хижачка звилася у пістрявий клубок та почала битися об землю, мовби намагаючись заритися для сховку. Стало зрозуміло, що від болю та смертельного жаху вона вже не усвідомлювала, що робить.
Гассан відреагував миттєво: рвучко, немов його підштовхнула невидима сила, кинувся на супротивника і вп’явся зубами в зміїну потилицю. Звивання гадюки почало стихати, пістрявий клубок ще сіпнуся кілька разів і затих: Ала була мертвою.
Ліс ніби зітхнув з полегшенням. Зле та голосне сичання змії нажахало не тільки мешканців галявини, але й тих, що жили за її межами. Хто не встиг утекти, зачаївши дихання й тремтячи від остраху, спостерігав за поєдинком. І ось з вершини липи, важко лопочучи крильми, піднявся ворон та гучно, на всю зелену гущавину, проголосив: «Гадюка Ала мертва! Переміг Гассан!» Його звістку підхопили крони — і вона прокотилася хвилею листяним морем через увесь ліс.
«І чого він так голосно розкаркався? — незадоволено подумав їжак та, не кваплячись, затупотів униз до струмка. — Хіба він не знає, що таке мусило статися?»
Гассан опустив гостренький чорний писочок у воду та заходився жадібно її хлебтати. Позаду нього, там, де щойно відбувся поєдинок, витолочені квіти та трава почали звільна випростовуватися. Лі, яка сиділа над ним у кроні, почувала себе страшенно ніяково, та водночас зазнала невимовного полегшення.
Вуж Йоса, що затаївся у висохлій до коричневого купі очерету, показав звідти свою плямисту голову і просичав до Гассана:
— Велике вам спасибі! Це був величний учинок.
Гассан підвів очі:
— Ідіть собі своєю дорогою, куди йшли, — буркнув він, — а то, не дай Боже, і з вами таке може статися.
Йоса замовк, і його голова як з’явилася, так само миттєво й зникла в очереті: ніби її там і не було ніколи. «Ось вам і приклад справжнього їжака, — образився вуж, — грубіян, яких мало. Але начувайся, коли вирішу помірятися з тобою силами!»
Однак Гассанові не було діла ні до вужа, ні до інших мешканців узлісся. Якщо ти є порядним і не пустодзвоном, а виконав тобі належне, то нема чого слухати похвальби. А тим більше — не треба слухати її від тих, що внаслідок твого вчинку отримали якусь вигоду чи перевагу. Ось такі вже правила в їжаків, і нічого тут не вдієш.
«Але ж і дурень я, дурень, — подумав собі тим часом Гассан. — Як я міг забути, хто я такий і що вмію! Ну не годен я вибігти, як Лі, вертикальним стовбуром дерева догори, то й що?! І питатися дозволу, де оселитися, більше в нікого не буду. Я — їжак, хоча без пишного хвоста і не такий прудкий, як білка. Зрештою, нею й не хочу бути, а бажаю зоставатися лише тим, ким є: їжаком».
Розділ восьмий
БЕРЕЗКА
На узліссі, обвившись навколо стовбура сосни, котра уп’ялася своїми коріняками в порослий темним мохом ґрунт, виросла березка. Її молоді пагони, шукаючи собі місце, вилися угору по брунатній корі. Вони були ніжного світло-зеленого кольору та такі вразливі, як тіло щойно народженого маляти; нагадували рученята дитинки, які та, сподіваючись на захист та допомогу, простягає до матері. На тлі світло-коричневого стовбура сосни прозорі листочки повійки[1] виглядали легкими та світлими, нібито пензель якогось невідомого майстра розмалював темну кору своєрідним орнаментом. Та, незважаючи на молодість і безжурність, пагони березки вперто робили своє: наполегливо та щасливо п’ялися догори, до світла, до сонця.
Колись, щойно березка вигулькнула із землі, засліплена сонячним світлом та спогадами про безпросвітну чорноту ґрунту, вона знайшла підтримку великого листка папороті й гілочки шипшини. Ті росли побіч і дали їй опору, щоб трішечки підтягнутися догори. Повільно, на дотик, березка повзла усе вище, колихалася весняним вітерцем, видиралася, орієнтуючись на світло сонця, дякувала своїм лісовим супутникам-помічникам, сповнена надією душі, що прокинулася. І ось настав її час. Увечері, перед тим, як розквітнути, вона прошепотіла вітром до інших рослин: «Завтра у мене відкриються очі. Завтра моя душа вбере у себе небо».