Ні жалісливого стогону, ні зітхань: Трауль страждала мовчки. А я дивувалася та відчувала повагу до такої внутрішньої сили дівчини. Котроїсь хвилі мені здалося, що побачила якесь світіння, хоча з цілковитою впевненістю не можу цього стверджувати. Я нічним вітром плакала за Трауль, бо її коханий вже відмучився і спочив сном збавленого, а їй треба було жити без нього далі. Рослини і тварини підхопили мій жаль і тужили за втраченим щастям кохання. А земля тієї тривожної ночі здригнулася від страху, випивши людської крові.
Трауль сиділа в головах над убитим, і її душа завмерла від туги. Голова коханого спочивала в дівчини на долонях.
Над ранком вітерець доніс у сутінках тривожний голос мисливської сурми. Десь, з іншого закутка лісу, їй вторила інша. Ці нестямні звуки сповненим остраху зойком розбудили природу. Люди шукали в пущі молодого графа. Вночі його кінь прискакав додому без вершника, тож у замку запідозрили нещастя. Вже незабаром ліс наповнився звуками мисливських рогів упереміш з валуванням собак. Тоді я зрозуміла, що вже скоро вони прийдуть сюди, бо гончак не вгамується, поки не пройде слідом, який узяв, до кінця. А тим більше — слід свого господаря собака візьме завжди!
Я зашуміла кроною у вранішньому вітрі і скинула на Трауль листяну росу. Я відчула несправедливість через те, що збуджені свіжим слідом собаки та люди за ними вискочать зараз до струмка і потривожать мовчазну тугу дівчини. Юнка відразу зрозуміла мою пересторогу. Вона повільно піднялася і вслухалася у вогку вранішню пітьму. Який же охопив мене страх, коли глянула їй в лице! Воно було не менш блідим, ніж у покійного, а в її великих, без жодної сльозинки очах горів вогонь вічної скорботи. Однак, незважаючи на це, бідолаха продовжувала зберігати самовладання. Вона закрила мертвому очі і на прощання поцілувала в уста. Після цього сердешна ще раз прислухалася, як близько підійшли люди та собаки, а потім ступнула в лісову гущавину, уникаючи зустрічі з ними. Трауль, чиїм іменем назвали наш потічок, була дивною дівчиною. Вона геть відрізнялася від інших юнок, котрих я встигла надивитися за свій довгий вік. Тож часто-густо пригадую її собі…
Уже незабаром на галявину з лісових хащів вибігли люди зі зброєю та гончаки. Вони знайшли свого мертвого господаря коло струмка. Першим жалісливо заскиглив один собака, а за ним з жахом зойкнули люди та заскавчало решта псів. І ось уже ранкову тишу лісу заповнили валування собак та гнівні крики.
Потім усе стихло, птахи защебетати й зацвірінькали знову. Люди наламали з моєї крони гілля і зробили з нього ноші, куди на листя і поклали тіло юнака. Після чого похмуро і траурно, зігнувшись під вагою і плачучи, поспішили до замку. Пізніше з далини знову почулася сурма, і її сумний голос прокотився далеко в поля та через долину. Той звук лунав так траурно, що я мимоволі пригадала собі осінні бурі й здригнулася. Тепер у замку вже достеменно знали, що молодий граф загинув.
Я думала про Трауль і здогадувалася, що вона повернеться на це місце, де помер її коханий. Вона й справді день у день приходила сюди, коли наставали сутінки, прихилялася до мого стовбура і плакала. Дівчина виливала усе своє горе, і хоча моїх відповідей не розуміла, зате відчувала бажання загоїти душевну рану. Бо ми, як частинка природи, наділені такою здатністю. Це відбувалося, коли розпустився мій цвіт і бджолиний народ вже гудів на теплому сонці у моїй кроні.
Ночами Трауль лежала на маленькому лужку під моїм гіллям. Що тільки я не робила, щоб вгамувати її страждання, усе дарма! Дівчина й надалі приходила до мене тужити. Вона схудла, а великі очі на змарнілому личку почали світитися дивним світлом, і я переживала за юнку. А потім одного разу я почула її тихий спів. Стояла глибока ніч, на чистому небі мерехтіли великі зорі, потічок неквапцем збігав, гублячись у білястих сутінках, а Трауль виводила:
Я, мої любі квіти, стільки розповідаю про Трауль, бо хочу допомогти якнайглибше пізнати людей. Ви ж бо зовсім їх не знаєте. Я часто питаю сама в себе: «А може, це особливість людського серця — вміти страждати? І чи здатна людська молитва до Бога бути схожою на пісню Трауль?» Я не відаю. Проте знаю одну річ, про яку хочу вам сказати, а ви вже самі вирішуйте, вірити чи ні.