І тоді сталося величне диво, про котре ще довго та схвильовано згадували жерці тої місцини і про яке заговорив майже увесь народ тих земель: хлопчина поклав руку на сторінки Святої Книги, що лежала, прикрашаючи вівтар, і почав розпитувати про найбільші сподівання людей цього краю та благу вість, послану Отцем Небесним. Ці його запитання викликали у книжників сум’яття та посіяли в їх серцях глибоку зажуру. Скидалося на те, що від питань дитини, від її пристрасних заперечень осипався тисячолітній прах з пожовклого листя віри, і вона заяскріла давно забутим, тож тепер новим, змістом. Здавалося — істина променіла з уст малого та виблискувала в очах, коли він палко промовляв у напівтемному давньому храмі. Слухаючи його, мудреці й книжники забули про свою збентеженість, з них спала облуда гордині та поквапливе бажання якомога швидше обґрунтувати розумом таємницю щойно побаченого й почутого дива. Вони лишень питали про те й про інше, хотіли почути відповідь на запитання, котрі терзали їх уже давно, викликаючи сумніви та неспромогу дати зрозуміле пояснення. Однак це були не питання від учених мужів чи великих філософів-учителів, це були запитання звичайних людей, які, глибоко схвильовані, з тремтячими серцями чекали на відповідь незнайомого хлоп’яти.
Вони ще не усвідомили, кого насправді зустріли, коли це знадвору, через увесь храм долинув голосний та радісний вигук матері, яка, забігши всередину, покликала свою дитину. Вона кинулася до сина, взяла його на руки і, пригорнувши, заплакала від радості, що нарешті відшукала згубу.
— Ми тебе три дні по цілому місту шукаємо! — вигукувала вона тремтячим голосом.
Проте радість матері була набагато більшою за її гнів. Такі самі відчуття охопили й батька малого, котрий теж забіг на голос дружини у храм і радо вхопив сина за руку. Та нараз обоє знічено замовкли, вражено й налякано усвідомлюючи, що навколо них стоять усіма знані та шановані жерці храму і наймудріші вчені-книжники тої країни.
Батьки поспіхом, майже бігом, вийшли з храму, і дитина слухняно затупотіла слідом, безмовно підкоряючись їхній волі.
Священики та мудреці, знічено усміхаючись, глянули один одному в вічі, будучи неспроможними опанувати ситуацію. Хтось лишень і спромігся, що подивитися вслід малому, інші задумалися, проте всі відчули, що світло від того дитяти залишилося поміж ними. Це сяйво бралося ані від знань, вичитаних з розумних книг, ані від високих санів священиків. Таке світло могло йти лише від чистого, люблячого серця.
І ось один з мудреців підвів голову й промовив: «Що ж то за такі часи настали, що нас, вчених мужів, осоромлює своєю жагою знань ще зовсім мала дитина?»
— Я не маю високих наукових ступенів та й не вчена я зовсім, — продовжила липа свою оповідь після короткої паузи. — Все, що пізнала, це сутність буття природи: відчуваю в собі, бачу на моїх гілках та довкола цвітіння і в’янення, утіху та смуток, а ще завжди нове пробудження радості. Вона, ця сутність, і є моєю мудрістю, котру надбала. А мені іншої й не треба, бо з тим, що знаю, я завжди була щасливою.
Я бачу відображення того чоловіка, про випадок з дитинства котрого вам розповідала, у природі. Лише за допомогою її образів я в змозі оповідати свої історії, і дай, Боже, невинності усім моїм справам та помислам. Ми всі з вами народжені в радості і до неї повертаємо, йдучи дорогою нашого життя.
З того хлоп’яти, який тоді здивував священиків у храмі Господньому, став чоловік, про долю котрого я хочу вам оповісти. Лише багато років по тому, вже зовсім дорослим, з’явився він знову серед людей, і я чула, що ніхто так достеменно й не знав, де він провів цей час. Зодягався той чолові, як усі, а не як вчений муж. Проста одежина на тілі, волосся до плечей та ні дому, ні майна, ані притулку, де можна було б спочити, — от так і ходив він поміж народу. Він не працював та не давав земним клопотам заволодіти його душею і помислами. У нього була лише віра в Отця Небесного, який прийме у своє царство всіх тих, що відкриють йому серце.
І хоча мандрував той чоловік одинаком та не просив у нікого любові чи дружби, знайшлися все ж люди, що приєдналися до нього, і ніщо на світі не могло змусити їх покинути свого вчителя. Розповідають, що побачили вони його на вулиці, почули, як звертається він до перехожих, і, приєднавшись до нього, почали жити таким же святенницько-бідним життям. Його учні, не роздумуючи, покинули роботу, свої домівки та рідних, аби повсякчас супроводжувати свого вчителя.