Якось одна дитина надибала кольоровий камінчик, коли сховалася в тіні моєї крони на березі струмка. Мале підняло знахідку і засміялося. Я побачила світло від цього сміху в його очах і зрозуміла, що то царство. Тоді я повністю усвідомила слова чоловіка, про якого вам оповідала. Якось він сказав: «Будьте як діти — і тоді знайдете ви царство моє».
Мені видається, що немає для людей на землі більшої цінності, ніж віднайти царство любові у серцях своїх. Тіло їх старітиме, проте коли стануть на шлях любові, то душа молодітиме. З плином часу тіло поволі наближається до закінчення свого земного буття, однак для душі — це тільки весна. Для тіла життя швидкоплинне, але душа безсмертна і має своє призначення.
Проте учням цієї великої та хорошої людини все більше й більше починало видаватися, що він не здійснює обіцяного та не виконує свого призначення. Вони ж бо сподівалися, що їх учитель нарешті збудує царство, про яке так часто оповідав. Вони уявляли його королем того царства, який пануватиме над усім світом з небаченою досі земною могутністю та справедливістю. Від цього їх все більше і більше охоплював страх перед ним, бо не розуміли простого: їх учитель не бажав і не шукав користі для себе. Боялися його учні і за своє життя, бо ж бачили, як з кожним днем зростає ненависть жерців до нього. Невтямки було цим людям, що учитель бажав тільки одного: аби земляни відвернулися від тлінного і спрямували свій погляд на вічне. Для цього іншого шляху, як любов, не існує. Та ще бажання добра, котре звільняє душу.
Якось учитель побачив сум та безнадію в серцях своїх прибічників, і зблиснули його очі гнівом та сказав він до них:
— Таке царство до каменя подібне, що його з поля свого викидаєте. І лежить він на дорозі. Бережіться того каменя. Бо на кого він впаде, того розчавить своєю вагою, і хто через нього перечепиться, той теж біди собі наробить!
Серед учнів запанувало збентеження. А ще вони хвилювалися через те, що їх наставник почав часто ходити в заміський сад, що ріс на березі струмка. Учитель погано виглядав, поблід, в очах його світилася безконечна самотність. Здавалося — ще ні одна людська душа на цій землі не почувала себе такою одинокою. Не бачив він кінця легкодухості та дурній впертості навколо себе, а душа проповідника невпинно прагнула до все більшої жертовності. Земне буття все дужче гнітило цього чоловіка. Щораз важче і важче ставало йому на серці, тож прагнув товариства тих, хто його любив, просячи своїх учнів не полишати самого, коли йде в сад. Тож пішли вони разом з ним, проте не могла його вистраждана душа більше терпіти, відчуваючи близьку смерть. А як усі живі — боявся він її мороку.
— Не будьте злими на мене, — попросив він своїх учнів. — Цієї ночі гірко розчарую я вас усіх. Тож не лягайте спати і пильнуйте.
І він пішов у темряву саду, і лише зорі дивилися на нього через листя оливкових дерев, а прохолодний нічний вітерець шепотів поміж гіллям. Здавалося, що від жалю за ним ніхто з них не міг заснути. Ледве відійшов проповідник від своїх учнів, як кинувся ниць на землю і почав благати Бога, щоб минула його ця остання важка ноша: смерть у зневазі та ганьбі і людських насмішках. «Чи мушу я, Отче, померти, щоб всі переконалися в силі Царства Твого?!» — гукнув він у відчаї, звертаючись до Отця Небесного. І став у розпачі заламувати руки, а на чолі виступили краплі крові.
Ось так часто буває: коли Господь хоче пізнати людину, наскільки вона йому подібна, то посилає найкращим найвищі випробування. Повірте мені, мої любі квіти, рослини і тварини, ще ніяка земна істота не страждала так важко, борючись із собою! Уявіть собі та задумайтесь, яку силу надав йому Господь, якою величчю душі нагородив, аби свій земний шлях пройти з гідністю до кінця! А все для того, щоби земні мешканці змогли нарешті пізнати світло істини, яка після стількох тисяч років і до сьогодні звеселяє надією наші серця.
Коли проповідник закінчив свій найважчий бій, то, повернувшись до своїх учнів, застав їх усіх сплячими. Біль самотності знову запанував у його серці, тож чоловік довго й одиноко лежав у темряві під деревами.
Аж тут розступилася земна пітьма перед світлом, що спало з неба. У цілому саду стало видно як удень — це ангел зійшов з небес! Божий посланець підняв голову зневіреного, відкинув мокре волосся з очей та приклав йому до губ чашу з вином.