І висохли сльози на очах, які ніколи не затуманив гріх, і радість наповнила душу незнайомця, радість та рішучість завершити призначене йому. Настав той час, коли царство любові безборонно заполонило душу та серце чоловіка. Тож з цієї миті і по сьогоднішній день більш немає на землі жодного серця, в якому не з’явився б цей ангел, як тільки-но зростає там боротьба між світлом та пітьмою.
Невдовзі після чоловіка прийшли з ночі стражники та слуги, яких послали жерці, щоб схопити його та запроторити у в’язницю. Коли глянули учні на лице вчителя, що було освітлене вогнем смолоскипів, то побачили невимовний вираз миролюбства на ньому. Стало зрозумілим: їх наставник сам вибрав свою долю і приймав її такою, якою вона є. І втекли вони всі звідти, а той з-поміж них, хто ще минулої ночі обіцяв, що ніколи не покине учителя, відповів, коли його питали зранку: «Я не знаю цього чоловіка».
Кажуть, що на суді обвинувачений мало відповідав на запитання. Підсудний знав, що його просто не зрозуміють, тому й не захищав себе. Він погодився зі всім, що йому ставили за провину, однак не зрікся жодного слова, котре проповідував. А коли судді звеліли розтлумачити сказане, то відповів, що його царство не від світу цього, отож ніхто не зрозуміє істини, допоки не відродиться в царстві наново.
Кажуть, що страждав він, помираючи, як і всі люди — зі страхом перед темрявою забуття і муками тіла свого. Він гукнув, звертаючись до Господа, нехай не покине його в цю важку хвилину, і просив у своїх мучителів води. Отак аж до останньої хвилини свого життя він продовжував залишатися таким, як і всі, хто тут живе і помирає з часом.
Перед самою кончиною він побачив поряд із собою іншого, такого ж рокованого на смерть. Засуджений лиходій уздрів, що від його безвинно стражденного сусіда іде якесь неземне світло. Розбійник знав цього чоловіка, котрий воскресив померлого, чув, як незнайомець говорив із людьми на ринку, а ось тепер має пізнати сповна гірку чашу мученицької смерті. І найшло осяяння на вбивцю. Він зрозумів, що ця людина поруч добровільно приймає мученицьку смерть за провини таких людей, як він, і попросив злочинець: «Згадай мене у Царстві Твоєму». А той глянув на прохача і, вбачаючи у просьбі грішника Божу відповідь на власні муки, відповів йому: «Ще сьогодні ти разом зі мною побачиш велич Царства». І завдяки цій останній обітниці його любові до ближнього знову відчув він силу впевненості, і нескінченне та світле вилилося в останнє зітхання: «Сталося…»
Коли липа завершила свою оповідь, на сході небесної далечіні вже бралося на світанок. Лісову галявину окутувала тиша. Здавалося, можна було почути навіть дихання усіх, хто слухав цю історію. Правда, багато хто заснув тієї прохолодної місячної ночі, однак скидалося на те, що спали лише їхні тіла, а серця продовжували слухати. Зміст почутої оповіді прокотився хвилею та забринів у душах всіх живих істот, які, видавалося, не потребували повного розуміння, проте відчули щастя, усвідомивши, що таке самопожертва ради інших.
Як і перше, на узліссі царювала дивовижна, урочиста тиша. В дуплі дерева сірій Уці навіть здалося, ніби зараз має статися чудо. Стара сова пригадувала минуле життя, і шум гілля липи, на якій вона жила, зроду ще не був їй таким рідним та близьким. Ще ніколи він не звучав для птахи настільки мелодійно-гармонійно, і від цього життя стало видаватися гарним та мирним. «Які ж вони, люди, все-таки дивовижні!» — подумала сова. Вона глянула додолу на трав’янистий килим та непорушно застиглі в ранкових сутінках вітки клубків-кущів.
— Мабуть, недовго вже мені ряст топтати, — сказала сова. — Проте скільки ж хорошого й гарного я пережила та побачила! Тож і після мене життя триватиме, прийде вічне царство радості та любові…
Несподівано тиша обірвалася: там, угорі, задзвеніло над полями, сипонуло переливами з неба дзвінке веселе тьохкання, сповнене такої любові і ніжності й таке благозвучне, що мимоволі хотілось заплющити очі й насолодитися миттю блаженства.
З галявини донісся сповнений здивування голос:
— Жайвір співає!
— Це ж як, — здивувалася Уку, — літо на спаді, а жайворонок заспівав?
Збита з пантелику, радісно зачарована ясним співом у ранкових сутінках та страшенно здивована, стара птаха тільки лупала очима та розглядалася довкола. Увесь світ навкруги ожив та заворушився, і цей порух усе наростав. Розгублені та щасливі, створіння дивилися одне на одного. Нараз Уку пригадала собі дещо і хотіла було сказати, одначе не промовила ані слова. Сову переповнили почуття, і вона, немов сп’яніла від радості, прихилилася до стовбура, а з її очей закапали сльози. Нарешті птаха подолала свій жаль, що переповнював серце, і вигукнула схлипуючи: