Вирівнюючи землю навколо квіток, Турб’єрн згадав Аслакові розповіді про тролів і гномів на Сульбакені, в які він колись вірив. «Може, Сюневе подумає, що це вони скопали грядку?»— усміхнувся він, поглядаючи на її вікно. Уже був білий день і пташки співали, аж виляски йшли, коли Турб’єрн скінчив свою роботу, переліз через огорожу і швидко подався додому. Хай ніхто не знає, що він не спав, а садив квітки Сюневе на Сульбакені.
Розділ третій
Невдовзі по селі пішли різні чутки, але ніхто нічого не знав напевне. Після того, як Турб’єрн і Сюневе конфірмувалися, його ніколи не бачили на Сульбакені, і це найбільше всіх дивувало. Лише Інгрід бувала там часто, вони ходили з Сюневе разом гуляти до лісу.
— Не сидіть там довго! — гукала їм навздогін мати.
— Ні, ми скоро! — відповідала Сюневе й поверталась додому аж надвечір.
Обидва женихи з’явилися знов.
— Нехай вона сама вибирає собі пару, — сказала мати, і батько погодився з нею.
Та коли женихи звернулися до Сюневе, дівчина відмовила і тому, й тому. Потім до неї сваталися ще й інші хлопці, та жодному не пощастило на Сульбакені.
Одного разу, коли Сюневе з матір’ю мили посуд від молока, мати спитала, хто ж їй усе-таки подобається. Запитання захопило дівчину зненацька, і вона почервоніла.
— Може, ти вже дала комусь слово?
Мати суворо глянула на дочку.
— Ні,— швидко відповіла Сюневе.
Більше вони про це не розмовляли.
Сюневе була найкраща дівчина в околиці, тому на неї всі дивились, коли вона йшла до церкви, — а її тільки в церкві й можна було побачити, на танці або на якісь інші розваги вона не ходила, бо її батьки належали до гаугіанців. У церкві Турб’єрн і далі сидів навпроти неї, але ніхто не бачив, щоб вони колись розмовляли одне з одним. Та однаково люди вважали, що між ними щось є. А оскільки вони ставилися одне до одного не так, як інші закохані в їхній долині, про них не переставали говорити.
Турб’єрна в селі не дуже любили. Він сам відчував це і в товаристві — на танцях чи на весіллі — поводився зарозуміло, інколи навіть заводив з кимось бійку. Та охочих битися з ним ставало дедалі менше, бо хлопці один за одним пізнавали на собі його важкий кулак, тому Турб’єрн зарані почав звикати до думки, що йому ніхто не зважиться стати поперек дороги.
— Ти надто покладаєшся на свої руки, — сказав йому якось батько. — Але не забувай, що мої руки, мабуть, поки що дужчі за твої!
Минула осінь і зима, настала весна, а люди все ще не знали нічого певного. В околиці ходило стільки чуток про те, як Сюневе відмовляє женихам, що, врешті, до неї майже перестали свататися. З Інгрід Сюневе й далі була нерозлучна. Цього року вони обидві мали літувати в горах, бо частину Гранлієнових полонин відкупив батько Сюневе. Тепер там у лісі виспівував Турб’єрн — лагодив гірську хижу для дівчат.
Був чудовий день, сонце хилилось до заходу, коли він скінчив свою роботу й сів відпочити. Думалось йому про всяке, а найбільше про ті розмови, що кружляли по селу. Він ліг горілиць на червонясто-бурий ялівець, заклав руки під голову й задивився в небо, що яскраво синіло крізь густе віття дерев. Зелене листя й глиця розливалися по ньому мерехтливим потоком, а темне гілля відбивалось химерним візерунком. Коли вітер відхиляв якийсь листок, через отвір прозирав клаптик небесної блакиті, а там, де верхів’я дерев не торкалося одне одного, вона лилася широкою річкою з покрученими звивистими берегами. Ця картина так заполонила Турб’єрна, що прогнала йому з голови всі інші думки.
…Береза тисячею очей усміхалась ялині, а мовчазна, пихата сосна сердито наїжачувала голки, бо повітря дедалі теплішало, молоді деревця прокидалися від сну, гналися вгору і своїм свіжим листям лоскотали їй у носі.
— Цікаво, де ви були взимку? — питала сосна, обмахуючись гіллям, і від нестерпної спеки пітніла живицею. — Це вже казна-що! Така далека північ і така спекота! Тьху!
Одна стара сива сосна поблизу здіймалася над усіма деревами, а однаково могла опустити лапату гілляку майже прямовисно донизу й посмикати за чуба зухвалого кленка — так грізно, що в нього зі страху починали тремтіти жижки. В тієї грубезної сосни люди весь час обрубували гілля, поки їй набридло і вона погналася вгору так, що тоненька ялинка поряд із нею злякано спитала, чи вона, бува, не забула про зимові вітри.
— Чи я про них не забула? — перепитала сосна і з допомогою північного вітру так відшмагала ялинку по вухах, що та мало не вклякла.
Понура велетенська сосна міцно вчепилася в землю, її пальці виглядали з моху на шість ліктів від стовбура і ще й там були грубші за стовбур верби від самого низу, де він був най-грубший, про що верба засоромлено прошепотіла ввечері хмелеві, який закохано повився навколо неї. Густо вкрита голками сосна відчувала свою силу і, коли приходили люди, махала на вітрі гіллям, немов казала: