Трум-тум-тум!
Чи не там любов моя гуляє?
Трум-тум-тум, тум-тум!
Пташка у гніздечку злякано здригнулась,
Сонце каже щось чи їй причулось?
— Завтра й ми виганяємо худобу, — сказала Інгрід, щоб звернути його думки в інший бік.
— Я пожену череду, — сказав Турб’єрн.
— Ні, тато сам хоче гнати.
— Он як! — протягло мовив Турб’єрн і замовк.
— Він питав сьогодні про тебе, — знов озвалася сестра.
— Справді? — Турб’єрн зрізав ножиком гіллячку й почав обстругувати з неї кору.
— Аби ти частіше розмовляв з татом, — лагідно сказала сестра. Потім додала — Він тебе дуже любить.
— Може, й любить, — погодився брат.
— Він часто говорить про тебе, коли тебе немає.
— Зате рідко озивається, коли я є.
— Ти сам винен.
— Може, й винен.
— Не кажи так, Турб’єрне. Ти ж бо сам знаєш, чого тато сердиться на тебе.
— А чого?
— Сказати тобі?
— Що ти мені можеш сказати, Інгрід? Ти знаєш те, що й я.
— Так. А все одно скажу: ти надто багато собі дозволяєш. А тобі відомо, що тато цього не любить.
— Не в тім річ. Він хотів би тримати мене, як дитину, за руку.
— А як же інакше, коли ти з усіма б’єшся?
— По-твоєму, хай люди роблять і говорять усе, що їм заманеться, а я маю терпіти?
— Ні, але ти міг би часом і зійти комусь із дороги. Тато ніколи ні з ким не бився, і його в селі шанують.
— До нього, напевне, так не чіплялися, як до мене.
Інгрід помовчала, потім оглянулась і мовила:
— Може, не варто знов повертатися до цього, але я таки скажу тобі: не ходи туди, де бувають твої вороги.
— Ні, саме туди я піду! Недарма мене звуть Турб’єрном Гранлієном.
Він обстругав гіллячку й розколов її навпіл. Інгрід сиділа й дивилася на нього. Нарешті вона нерішуче спитала:
— Ти знаєш, що Кнут Нордгауг приїхав додому на сестрине весілля?
— Знаю.
Сестра підвела на нього очі й докірливо мовила:
— Ох, Турб’єрне, Турб’єрне!
— То що, по-твоєму, хай ще нахабніше стає між мною і кимось?
— Він не стає між вами. Принаймні стає не більше, ніж хтось хоче того.
— Ніхто не знає, хто чого хоче.
— О, ти добре знаєш!
— В кожному разі, сама вона нічого не каже.
— Як тобі не соромно!
Інгрід сердито глянула на брата, встала й озирнулася назад. Турб’єрн кинув гіллячку, сховав ножика в чохлик і обернувся до сестри.
— Слухай, мені вже все це остогидло. Люди перетирають на зубах її і мене тому, що ми не на очах. А з другого боку… я ніколи не буваю на Сульбакені, бо не подобаюся, бачите, її батькам. Мені не можна заходити до неї, як інші хлопці заходять до своїх дівчат, адже Сюневе в нас майже свята!
— Турб’єрне! — стривожено вигукнула Інгрід, та він ніби не чув її.
— Тато не хоче замовити за мене слово, каже: «Заслужи її, то й матимеш». Балаканина, сама балаканина. І що я можу на це відповісти? Я навіть не знаю, чи вона справді…
Інгрід кинулась на брата і, озираючись назад, затулила йому рота долонею. Тієї миті кущі знов розхилились, і з них вийшла висока, струнка, рум’яна дівчина. То була Сюневе.
— Добрий вечір! — привіталась вона.
Інгрід глянула на брата так, ніби хотіла сказати: «От бачиш!» У його очах теж світився докір: «Навіщо ти це влаштувала?» На Сюневе їм було соромно дивитись.
— Я на хвилину сяду біля вас, бо дуже сьогодні набігалась, — сказала Сюневе й опустилася на траву.
Турб’єрн повернув голову, наче хотів подивитись, чи там, де вона сіла, не мокро. А Інгрід глянула в бік Гранлієна й раптом крикнула:
— Ой-ой, Красуля знов відв’язалась і пішла на оране! Ох і шкідлива ж! І Лиска за нею! Терпцю вже з ними немає. Добре, що ми скоро будемо на полонині!
Вона помчала вниз, навіть не попрощавшись. Сюневе відразу підвелася.
— Ти вже йдеш? — спитав Турб’єрн.
— Іду, — відповіла дівчина, але не зрушила з місця.
— Побудь трохи, — попросив він, не дивлячись на неї.
— Іншим разом, — тихо відповіла вона.
— Може, доведеться довго чекати.
Сюневе звела на нього очі, він також глянув на неї, і обоє надовго замовкли.
— Може, сядеш? — трохи збентежено озвався нарешті він.
— Ні,— відповіла дівчина, залишаючись стояти.
Турб’єрн відчув, що в ньому наростає злість, та враз сталося те, чого він не сподівався: Сюневе ступила крок до нього, нахилилася, зазирнула йому в вічі і, всміхаючись, спитала:
— Ти сердишся на мене?
Турб’єрн побачив в очах у неї сльози.
— Ні,— відповів він і почервонів як буряк. Він простяг їй руку, але вона через сльози не