Удома він застав батька за роботою — той носив зерно з комори до млина. Все село мололо борошно в гранліенському млині, коли вода в навколишніх річках пересихала. А в Гранлієні її завжди було вдосталь. Мішків було багато, і всі великі, а деякі навіть дуже великі. Неподалік від млина мати й Інгрід прали на річці білизну. Турб’єрн підійшов до батька і взявся за мішок.
— Допомогти вам?
— Не треба, я сам переношу, — відповів Семун, легко завдав мішок на плечі й рушив до млина.
— їх тут на обох нас вистачить, — мовив Турб’єрн, поставив сторч два великі мішки, нахилився й завдав їх собі на спину, тримаючи кожний через плече рукою, а з боків притискаючи ліктями.
На півдорозі він зустрів батька, що йшов по нові мішки. Той швидко глянув на сина, але не сказав нічого. Коли Турб’єрн знов ішов до комори, то зустрів батька з двома ще більшими лантухами. Цього разу Турб’єрн узяв тільки один малий мішок. Коли Семун знов зустрів його, то поглянув на нього уважніше, ніж першого разу. Згодом вийшло так, що вони обидва водночас опинились біля комори.
— Тут був посланець із Нордгауга, — сказав Семун. — Тебе запрошують на весілля в неділю.
Інгрід підвела голову від прання і благально глянула на брата. Так само подивилась на нього й мати.
— Он що, — тільки й мовив Турб’єрн і взяв цього разу два найбільші лантухи з усієї купи.
— Ти підеш? — понуро спитав Семун.
— Ні.
Розділ четвертий
З гранлієнської полонини відкривався чудовий краєвид. Видно було все село — найближче Сульбакен, оточений різнобарвним лісом, а далі інші хутори, до яких також з усіх боків підступав ліс, тому ці зелені сіножаті з будівлями посередині здавались острівцями затишку і щастя, відвойованими в дикої природи. З гран-лієнського пасовиська можна було нарахувати чотирнадцять хуторів, а сам Гранлієн лежав найдалі, видніли тільки його покрівлі. Та однаково дівчата часто дивилися на дим, що здіймався з його димарів.
— Мама вже варить обід, — казала Інгрід. — У нас сьогодні печеня з солоного м’яса.
— Чуєш, чоловіків гукають обідати, — озивалася й Сюневе. — Де ж вони сьогодні працюють?
І дівчата довго дивилися на дим, що шпарко й весело шугав з димарів у чисте, напоєне сонцем небо, потім притомлювався, уповільнював свій лет і розтягався над лісом широкою смугою. Вона ставала дедалі прозоріша, оберталася в тремтливий темний серпанок і, зрештою, зовсім зникала. І, поки дівчата дивилися на хутори, думки їхні снувалися навколо подій, що там відбувались. Сьогодні їхню увагу привертав Нордгауг. Весілля там почалося ще позавчора, але мало тривати шість днів, тому до них раз по раз долинали то постріли, то вигуки.
— Весело їм тепер, — сказала Інгрід.
— А я їм не заздрю, — відповіла Сюневе і взяла в руки плетиво.
— І все-таки приємно було б піти на весілля, — знов мовила Інгрід.
Вона сиділа навпочіпки й не зводила очей із Нордгауга, на подвір’ї якого сновигали люди: одні заходили до хати, інші до повітки, де, мабуть, були накриті столи, декотрі походжали парами, захоплені розмовою.
— їй-богу, не розумію, чого тебе так вабить туди, — сказала Сюневе.
— Я й сама не розумію, — відповіла Інгрід, і далі сидячи навпочіпки. — Мабуть, кортить потанцювати, — за хвилину додала вона.
Сюневе промовчала.
— Ти ніколи не танцювала? — спитала Інгрід.
— Ні.
— Ти також вважаєш, що танцювати гріх?
— Не знаю.
Інгрід згадала, що гаугіанцям суворо заборонено танцювати, й не зважилася спитати, як ставляться до танців батьки Сюневе. Але, видно, думка про це не кидала її, бо за хвилину вона додала:
— Я не бачила кращого танцюриста за Турб’єрна.
— Так, він, мабуть, гарно танцює,— помовчавши, відповіла Сюневе.
— Якби ти його побачила в танці! — вигукнула Інгрід, обернувшись до неї.
Та Сюневе швидко відповіла:
— Я не хочу бачити його в танці.
Інгрід вражено глянула на Сюневе, що, нахилившись над плетивом, рахувала вічка. Раптом вона опустила плетиво на коліна, подивилась кудись удалину й сказала:
— Давно я не була така щаслива, як сьогодні.
— Чого? — спитала Інгрід.
— Того, що він сьогодні не танцює в Норд-гаугів.
Інгрід задумалась.
— Так, не одна дівчина там хотіла б, щоб він прийшов на весілля, — мовила вона.
Сюневе ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але стрималась і знов узялася до плетива.
— Турб’єрн і сам радий був би піти, я певна, — повела далі Інгрід.
Раптом вона похопилася, що ляпнула дурницю, й винувато глянула на Сюневе. Та сиділа червона, мов рожа, і ревно плела своє плетиво. Інгрід пригадала все, що вона тут набалакала, плеснула руками, впала навколішки в траву перед Сюневе, зазирнула їй у вічі. Але Сюневе вперто плела й рахувала свої вічка. Тоді Інгрід засміялася й мовила: