— Скільки вже днів минуло, а ти все щось приховуєш від мене.
— Що ти верзеш! — невпевнено сказала Сюневе й глянула на неї.
— Ти сердишся не тому, що Турб’єрн любить танцювати.
Сюневе мовчала. Інгрід сміялася кожною рисочкою свого личка. Вона обняла товаришку за шию і прошепотіла їй на вухо:
— Ти сердишся тому, що він танцює з іншими, а не з тобою!
— Що ти плещеш! — обурилась Сюневе, випручалась від Інгрід і підвелася.
Інгрід також підвелася й пішла за нею.
— Шкода, Сюневе, що ти не вмієш танцювати, — і далі сміючись, мовила вона. — Ох, як шкода! Стривай, я тебе зараз навчу!
Вона обхопила товаришку за стан.
Що ти хочеш? — мовила Сюневе.
Навчити тебе танцювати, щоб ти не сумувала, коли він танцюватиме з іншими, а не з тобою.
Сюневе засміялася, чи, може, вдала, що їй смішно, і сказала:
— А як нас хтось побачить?
— Оце вже добра відповідь, хоч і дурна, — сказала Інгрід, замугикала якусь мелодію й повела Сюневе в її такт.
— Ні, ні, не треба!
— Ти сама сказала, що давно вже не була така щаслива, як сьогодні. То вчись!
— Хіба в мене щось вийде?
— Спробуй і побачиш, що вийде.
— Яка ж ти непосидюща, Інгрід!
— Як сказав кіт горобцеві, коли той не захотів чекати, поки він його спіймає. Ну, починаймо!
— Та я б хотіла, але…
— Я буду Турб’єрном, а ти його молодою дружиною, яка хоче, щоб він танцював тільки з нею.
— Але ж…
Інгрід знов замугикала мелодію.
— Але ж… — спробувала ще щось сказати Сюневе, а сама вже почала танцювати.
Це був народний норвезький танок. Інгрід ступала попереду великими кроками, по-чоловічому вимахуючи руками, а Сюневе дріботіла за нею, опустивши очі. Інгрід співала:
Лис причаївся під пеньком За лугом.
А заєць мчить туди притьмом Ген лугом.
Як любо сонце гріє світ,
Всьому живому шле привіт Над лугом.
А лис сміється з-під пенька За лугом.
А заєць знай собі скака Ген лугом.
Тут небезпеки понад край,
Візьмись за розум, не скакай Ген лугом.
Не всидів лис, зірвався з лап За лугом.
На зайця стриб, за шию хап За лугом.
Отак, небоже, щоб ти знав,
Куди не треба, не скакав Ген лугом.
— Ну що, виходить? — спитала Інгрід, коли вони спинилися перепочити.
Сюневе засміялась і сказала, що хотіла б спробувати ще вальса.
— А чого ж, можна й вальса, — погодилась Інгрід і почала показувати їй, як треба ставити ноги. — Вальс не так легко танцювати.
— Нічого, аби тільки попасти в лад, — відповіла Сюневе.
— Ну, то спробуймо, — сказала Інгрід.
І вони почали танцювати. Інгрід співала, Сюневе також підспівувала, спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше. Раптом Інгрід зупинилася, вражено сплеснула руками й вигукнула:
— Та ти вмієш танцювати вальс!
— Тихо, не кричи, — спинила її Сюневе і знов почала танцювати.
— Де ти навчилася? — спитала Інгрід.
— Тра — ля-ля, тра-ля-ля! — замість відповіді заспівала Сюневе і ще швидше закружляла, ведучи за стан Інгрід. Та й собі запалилася й заспівала:
Глянь, танцює сонце на гірській вершині,
Танцюй і ти, мила, поки день ще нині.
Глянь, як скаче річка скелями до моря.
Скачи і ти, хлопче, поки нема горя.
Глянь, березу вітер нахиляє стиха,
І твоя голівка схилиться від лиха.
Глянь…
— Ти якусь дивну пісню співаєш, — сказала Сюневе і перестала танцювати.
— Я й сама не знаю, що це за пісня. її співав Турб’єрн.
— Це з пісень в’язня Бента, — мовила Сюневе. — Я їх знаю.
— Справді? — здивувалася Інгрід.
Вона замовкла і замислено дивилася поперед себе. Раптом вона помітила когось на дорозі внизу.
— Глянь, із Гранлієна хтось виїхав на шлях!
Сюневе також подивилась у той бік.
— То він? — спитала вона.
— Напевне він. їде до міста.
То був справді Турб’єрн, і їхав він до міста. Дорога його чекала далека, віз був важко навантажений, тому він їхав поволі курним шляхом. З пасовиська добре видно було шлях, і коли Турб’єрн почув звідти голос, то здогадався, хто його гукає. Він став на возі й відгукнувся так, що аж луна покотилась між горами. Потім на пасовиську заграли в ріжок. Слухаючи ту гру, він сів, а коли ріжок затих, знов підвівся й озвавсь до дівчат. Вони довгенько перегукувались так, і груди Турб’єрнові заливала радість. Він глянув на Сульбакен, і йому здалося, що там ще ніколи не було стільки сонця, як тепер. Та поки Турб’єрн дивився туди, то зовсім забув про коня, пустив його йти, куди сам бачить. Отямився він від того, що його раптом труснуло, віз круто повернувся вбік, одна голобля тріснула, і схарапуджений кінь помчав нордгаузькою лукою, бо дорога саме йшла через неї. Турб’єрн схопився на ноги, намагаючись стримати коня. Той рвався вниз стрімким схилом, а хлопець його не пускав. Він так натягнув віжки, що кінь став дибки. Тоді Турб’єрн мерщій скочив додолу і встиг закинути віжки за дерево, перше ніж кінь знов пустився бігти. Так він зупинив коня.