Все з воза повисипалося, одна голобля була зламана, а кінь стояв і здригався з ляку. Турб’єрн підійшов до коня, взяв його за вудила й почав заспокоювати. Потім відвів далі від схилу, щоб він не кинувся вниз, якщо знов схарапудиться. Кінь був такий нажаханий, що не міг іти спокійно, і Турб’єрнові довелося бігти за ним підтюпцем до самої дороги. Він поминав розкидані речі, розбиті глечики, розкидане по траві те, що в них було. Досі він думав тільки про небезпеку, а тепер почав усвідомлювати наслідки своєї пригоди й розсердився. Він зрозумів, що їхати в місто вже нема як. Чим більше він думав про свою невдачу, тим дужче лютував.
Коли вони опинилися на дорозі, кінь знов метнувся вбік, намагаючись вирватися, і тоді Турб’єрн дав волю своїй люті. Він перехопив вудила в ліву руку, а правою почав лупцювати його батогом. Кінь, очманівши з болю, спробував упертися передніми ногами Турб’єрнові в груди, але той відштовхнув його і почав гамселити ще лютіше, тепер уже пужалном.
— Я тобі дам, клята шкапо! — приказував він і бив коня далі.
Кінь іржав, стогнав, а він в одно батожив його.
— На тобі, на! Знай мій кулак!
Кінь форкав, піна летіла Турб’єрнові на руку, а він не переставав лупцювати його.
— Щоб це було вперше і востаннє, падлюко! Ось тобі, ось! Я тебе навчу слухатись.
Обоє кружляли по колу. Кінь більше не опирався, тільки тремтів від кожного удару, пригинав голову й іржав, коли над ним знов свистів батіг. Турб’єрнові стало соромно, і він опустив руку. Тієї миті він помітив, що край дороги хтось лежить, спершись на лікті, і сміється з нього. Турб’єрнові кров шугонула в голову, в очах йому потемніло, і, не відпускаючи коня, він з піднятим батогом кинувся на незнайомого.
— Я тобі покажу, як сміятися! — крикнув він.
Батіг ляснув у повітрі, проте майже не зачепив незнайомого, бо той, зойкнувши, скотився в канаву. Там він став рачки, повернув до Турб’єрна голову, вилаявся і скривив рота, ніби хотів засміятись. Але сміху Турб’єрн так і не почув. Він вражено застиг, бо згадав, що вже бачив те обличчя. Авжеж, то був Аслак.
Турб’єрн відчув, що в нього по спині пробіг холод.
— То це ти налякав мені коня? — сказав він.
— Я лежав собі й спав, — відповів Аслак і підвівся на коліна. — А ти збудив мене, коли схарапудив свого коня.
— Це ти його схарапудив. Усі тварини бояться тебе, — сказав Турб’єрн і погладив коня.
Кінь був такий змучений, що з нього дзюрком стікав піт.
— Він тебе дужче боїться, ніж мене, я ніколи так не знущався з жодної шкапи, — відповів Аслак, і далі стоячи навколішки в канаві.
— Не пащекуй! — гримнув на нього Турб’єрн і замахнувся батогом.
Аслак вибрався з канави.
— Он як! Це я пащекую? Ти ба… А куди це ти так квапився, га? — улесливо спитав він і, ледве тримаючись на ногах, підійшов ближче. Він був п’яний.
— Тепер уже нікуди квапитись, — відповів Турб’єрн, випрягаючи коня.
— От лихо! — співчутливо мовив Аслак, підійшов ще ближче і скинув капелюха. — Боже, який ти став великий і гарний, відколи я бачив тебе востаннє!
Він стояв, похитуючись, засунувши руки в кишені, і дивився на Турб’єрна, що ніяк не міг випрягти коня з поламаного воза. Самому йому було важко, а просити допомоги в Аслака він не хотів. На Аслака було гидко дивитися: одяг замащений багном з канави, волосся висіло з-під старого засмальцьованого капелюха злиплими патлами, обличчя, на якому Турб’єрн пізнавав ще знайомі риси, весь час кривилось у глузливій посмішці, повіки опадали на очі, і йому доводилось трохи задирати голову, коли він хотів глянути на когось; тоді рот у нього ледь розтулявся. Весь він був млявий і оспалий, бо забагато пив. Турб’єрн уже не раз зустрічався з Аслаком і раніше, але той удавав, що не впізнає його. Аслак носив по хуторах різний крам на продаж, і його радо зустрічали на всіляких забавах чи святах, бо він знав безліч пісень та оповідань, і за них його пригощали горілкою. Тому він опинився й на весіллі в Норд-гаузі, але незабаром тихенько вшився звідти, бо, як потім довідався Турб’єрн, своїм звичаєм нацькував одних гостей на других і побачив, що йому самому також може перепасти.