Втішатись нею — та даремно, бачу.
Я думала: продовжиться вона,
Від яснолистої берези в полі
До хати, де життя моє мина,
І аж до церкви ген на видноколі.
Та скільки вечорів уже я жду,
Гамую в серці сумніви й тривоги,
Не їм, не сплю, марнію на виду,
А ти до мене не знайшов дороги.
Сиджу, а думка в голові одна:
Він прийде, прийде, поки сонце сяде.
Та вже погас останній промінь дня,
І вечір знов мою надію краде.
Несила погляд відвести мені
Від стежки попід лісом за лукою.
Пече вже очі, все як у вогні,
Й від нього не затулишся рукою.
І кажуть всі, що спокій я знайду
Лишень у бога, в церкві під горою.
Та все одно туди я не піду,
Мій бог не там, а тут, зі мною.
І знаю я, це тільки він самий
Людей і цілі хутори єднає,
І з хащів виведе на шлях ясний
Того, хто правди і добра шукає.
І знаю я, це тільки він самий
В серцях людей запалює кохання
І потім зводить їх у пари, щоб вони
Перед вівтар ставали до вінчання.
Розділ сьомий
Минуло кілька тижнів. Якось Гутторм Сульбакен та його дружина сиділи у своїй просторій світлиці й читали одне одному уривки з нових книжок, привезених із міста. Вранці вони ходили до церкви, бо була неділя, потім разом обійшли своє поле, поглянули, на який урожай можна сподіватися, і прикинули, який лан засівати другого року, а який лишати перелогом. Вони ходили від лану до лану й раділи, що хутір у їхніх руках так міцно став на ноги.
— Бог його святий знає, що тут буде, коли нас не стане, — сказала Карен.
Гутторм замість відповіді запропонував їй вернутися додому й почитати нові книжки, мовляв, це краще, ніж сушити собі голову такими думками.
Вони переглянули одну книжку, і Карен сказала, що колись книжки були кращі.
— У цих нових усе тільки переписують із давніших.
— Може, в цьому є глузд, — мовив Гутторм. — Семун сказав мені сьогодні в церкві, що діти також тільки повторюють своїх батьків.
— Так, ти сьогодні довго розмовляв із Семуном.
— Він розумний і розважний чоловік.
— Боюся тільки, що він замало думає про нашого господа й спасителя.
Гутторм нічого на це не відповів.
— А де Сюневе? — спитала Карен.
— У своїй кімнаті на горищі,— відповів Гутторм.
— Ти був у неї недавно, як там вона?
— Так собі.
— Недобре, що вона сидить сама.
— До неї хтось прийшов.
Дружина трохи помовчала, тоді спитала:
— Хто?
— Інгрід Гранлієн.
— А я думала, що вона ще на полонині.
— Сьогодні вона навідалася додому, щоб мати змогла вибратись до церкви.
— А я й забула, що ми бачили в церкві Інгеб’єрг.
— У неї, бідолашної, тепер вистачає роботи.
— І в інших її не менше, але хто справді прагне до церкви, той знайде час туди піти.
Гутторм промовчав. За хвилину Карен знов озвалася:
— Сьогодні там були всі Гранлієни, крім Інгрід.
— Так, Турб’єрн уперше після хвороби вибрався до церкви, і вони, мабуть, хотіли бути з ним.
— Вигляд у нього кепський.
— А що ти хотіла? І так добре, що він одужав.
— Дорого йому довелось заплатити за свою гарячкуватість.
Гутторм опустив очі й сказав:
— Він ще тільки хлопчисько.
— Він не має добрих засад. На нього ніколи не можна покластися.
Гутторм сперся ліктями на стіл і розгорнув у руках книжку. Вдаючи, що читає, він мовив:
— Кажуть, що він скоро буде цілком здоровий.
Дружина також узяла в руки книжку й відповіла:
— Я рада за нього. Такий вродливий хлопець. Нехай господь напоумить його використати те здоров’я на щось краще.
Якусь хвилину вони читали, потім Гутторм, перегортаючи сторінку, сказав:
— Він у церкві жодного разу не глянув на неї.
— Еге ж, і я помітила, що він сидів на лавці, поки вона вийшла.
— Ти гадаєш, він забув її? — трохи згодом спитав Гутторм.
— В кожному разі так було б найкраще.
Гутторм читав далі, а дружина тільки перегортала сторінки своєї книжки.
— Не подобається мені, що Інгрід так довго там сидить, — мовила нарешті вона.
— Сюневе більше нема з ким поговорити.
— Аз нами?
Тепер Гутторм глянув на дружину.