— Молодь, то, може, й так, — зауважила Інгеб’єрг.
— А де ж їй зустрічатися, як не в церкві,— сказав Семун.
— Ви чули, що наш пастор іде від нас? — знов перевела розмову на інше Карен.
— Шкода, — сказала Інгеб’єрг. — Він хрестив і конфірмував усіх моїх дітей.
— А ти б хотіла, щоб він і повінчав їх? — пожартував Семун, відкусуючи шматочок гіллячки, яку знайшов дорогою.
— Мабуть, уже пора заходити до церкви, — мовила Карен, нетерпляче дивлячись на двері.
— Так, сьогодні біля церкви чогось зробилося гаряче, — тим самим жартівливим тоном докинув Семун.
— Ходімо, Сюневе, вже час.
Сюневе саме розмовляла з Турб’єрном. Здригнувшись, вона обернулась до матері.
— Ти хіба не почекаєш, поки задзвонять? — спитала Інгрід, крадькома глянувши на Сюневе.
— Тоді підемо всі разом, — докинула її мати.
Зніяковіла Сюневе не знала, що їм відповісти.
Позад неї стояв Семун.
— Почекай, скоро й для тебе задзвонять дзвони, — сказав він.
Сюневе спаленіла, а її мати пильно глянула на Семуна. Але той у відповідь тільки всміхнувся.
— Ти ж бо сама щойно сказала, що буде так, як господь захоче, — мовив він і рушив до церкви.
За ним пішли всі решта.
Біля входу збився натовп, бо виявилося, що двері ще не відчинені. Коли вони підійшли ближче, щоб довідатися, в чім річ, двері відчинились, і люди посунули до церкви. Та не всім пощастило ввійти зразу, декого відтіснили назад. Під стіною церкви, чекаючи, поки людей порідшає, стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один високий, кремезний, з русявим рівним чубом і кирпатим носом. То був Кнут Нордгауг. Помітивши Гранлієнів, він замовк, трохи зніяковів, але не зрушив з місця.
Семун, проходячи повз Кнута, глянув на нього, і той не відвів очей, хоч ще дужче збентежився. За Семуном ішла Сюневе. Побачивши зненацька Кнута, вона побіліла, як смерть. Тепер Кнут опустив очі й відхилився від стіни, щоб відійти вбік. Але, ступивши кілька кроків, побачив перед собою четверо знайомих облич: Гутторма, його дружину, Інгрід і Турб’єрна. Він так розгубився, що пішов просто на них, сам не усвідомлюючи, що робить, і скоро зіткнувся віч-на-віч з Турб’єрном. Він крутнувся, ніби хотів кинутись убік, але втекти було нелегко, бо навколо юрмилися люди.
Сталося це на паперті. Сюневе вже встигла піднятись на кілька східців вище, а за нею стояв Семун. їм згори добре видно було всю ту сцену.
Сюневе, забувши про все на світі, дивилася тільки на Турб’єрна, так само як Семун, його дружина, батьки Сюневе й Інгрід. Турб’єрн відчував на собі їхні погляди і ніби закам’янів на місці. Кнут зрозумів, що йому годиться щось зробити. Він нерішуче простяг руку, проте нічого не сказав. Турб’єрн теж простяг руку, проте не настільки щоб досягти Кну-тової.
— Дай боже… — Почав Кнут, тоді похопився, що в цьому випадку треба було б привітатись якось інакше, і відступив крок назад.
Турб’єрн підвів очі й зустрівся поглядом з Сюневе. Вона стояла біла, як сніг. Тоді Турб’єрн твердо ступив крок до Кнута, міцно потиснув йому руку і голосно, щоб могли почути всі навколо, сказав:
— Здоров, Кнуте. Гадаю, те, що сталося, обох нас дечого навчило.
У відповідь почулося ніби схлипування. Кнут кілька разів пробував щось сказати, але не зміг. Турб’єрнові більше не було чого казати. Він чекав, опустивши очі, й крутив у руках молитовник. Зненацька книжка випала в нього з рук. Кнут швидко нахилився, підняв її і простяг Турб’єрнові.
— Дякую, — сказав Турб’єрн, що теж був нахилився по молитовника.
Коли він, випроставшись, глянув на Кнута й побачив, що той і далі не підводить очей, то вирішив, що тепер найкраще буде піти звідти. І він зайшов до церкви.
Решта всі також зайшли, і коли Турб’єрн, сівши на лавку, за якийсь час глянув на жіночу половину, то побачив Інгеб’єрг, що з материнською любов’ю всміхалася йому, а поруч із нею — Карен Сульбакен, яка, видно, чекала, щоб він глянув на неї, бо відразу ж тричі кивнула йому головою. Хлопець вражено витріщив очі, і, щоб упевнити його в своєму схваленні, вона знов тричі кивнула, ще ласкавіше, ніж перше. А Семун прошепотів йому на вухо:
— Я знав, що ти так зробиш.
Вони прослухали вступну молитву, проспівали псалом, потім наперед вийшли конфір-манти, і Семун знов пошепки сказав синові:
— Навряд чи Кнут переродиться, отож краще, щоб відстань між Гранлієном і Нордгаугом ніколи не скорочувалась!
Почалася конфірмація. Пастор став перед вівтарем, і діти заспівали конфірмаційний псалом. їхні впевнені дзвінкі голоси, що зливаються в одностайний хор, завжди зворушують присутніх, а надто тих, хто ще не забув, як сам конфірмувався. А вже коли настає тиша і пастор, який понад двадцять років виконує цей обряд, той самий, який за цей час не раз будив у кожного з присутніх найкраще, що є в його душі, схрещує руки на грудях і починає виголошувати конфірмантам напутнє слово, люди розчулюються до сліз. Самі діти теж починають плакати, коли він звертається до батьків і просить їх молитися за своїх дітей.