— Ходи, поглянемо на врожай.
Турб’єрн підвівся.
— Ні, одягнися.
Турб’єрн був у самій сорочці й сягнув по стару куртку, що висіла якраз над ним.
— Ти ж бачиш, що я одягнув нову, — сказав Семун.
Тоді Турб’єрн теж убрався у святкову куртку, і вони вийшли з хати, батько попереду, син за ним.
Вони пішли вниз вулицею.
— Хіба ми йдемо дивитися не на ячмінь? — спитав Турб’єрн.
— Ні, глянемо на пшеницю, — відповів Семун.
Коли вони вийшли на вулицю, нею саме неквапом їхала підвода.
— Це Нордгауги, — сказав Семун.
— Так, молоді,— додав Турб’єрн, маючи на думці молоде подружжя.
Порівнявшись із Гранлієнами, підвода зупинилася.
— Яка пишна жінка ця Маріт Нордгауг, — пошепки сказав Семун, милуючись нею.
Маріт сиділа на підводі, ледь відхилившись назад. Однією хусткою вона вільно пов’язала голову, а другу накинула на плечі. Вона втупила очі в Гранлієнів, і на її гарному, вольовому обличчі не здригнулася жодна рисочка, ніби воно закам’яніло. її чоловік був блідий, як смерть.
Він ще дужче схуд і здавався ще пригніченішим, ніж звичайно, як люди, що їх мучить приховане горе.
— Ідете глянути на врожай? — спитав він.
— Авжеж, кортить глянути, — відповів Семун.
— Цього року, певне, буде непоганий.
— Так, міг бути гірший.
— Пізно ви повертаєтесь із церкви, — сказав Турб’єрн.
— Треба було попрощатися з усіма знайомими, — відповів чоловік.
— Попрощатися? Ви хіба кудись їдете? — спитав Семун.
— Я їду, — сказав чоловік Маріт.
— І далеко?
— Та далеченько.
— Куди ж саме?
— До Америки.
— До Америки? — в один голос вигукнули батько й син. Потім Семун додав — Адже ти щойно одружився!
Чоловік усміхнувся:
— Мабуть, посиджу тут, поки лапа переболить, сказала лисиця, попавши в пастку.
Маріт глянула на нього, тоді на Гранлієнів, ледь почервоніла, хоч обличчя в неї і далі було ніби кам’яне.
— І Маріт їде з тобою? — спитав Семун.
— Ні.
— Кажуть, там можна швидко розбагатіти, — озвався Турб’єрн, відчуваючи, що треба якось підтримати розмову.
— Можна, — відповів чоловік.
— Але ж Нордгауг також гарний хутір, — сказав Семун.
— Нас там забагато, — мовив чоловік.
Дружина знов глянула на нього.
— І один одному стоїмо поперек дороги, — додав він.
— Ну що ж, щасливо тобі доїхати, — сказав Семун і потиснув йому руку. — Дай боже, щоб ти знайшов те, чого шукаєш.
Турб’єрн пильно глянув у вічі своєму шкільному товаришеві й мовив:
— Я хотів би з тобою поговорити.
— Добре, як є з ким поговорити, — відповів той, водячи пужалном по днищу підводи.
— Приходь до нас, — озвалася Маріт.
Турб’єрн і його батько вражено глянули на неї. Вони забули, що в Маріт такий лагідний голос.
Нордгаужці рушили далі. Підвода їхала поволі, здіймаючи хмарину куряви. У золотавому промінні надвечірнього сонця мерехтіла шовкова хустка Маріт, ще дужче відтінюючи чоловікову темну куртку з домашнього сукна. Нарешті підвода сп’ялася на пагорок, потім зникла за ним.
Батько з сином довго йшли мовчки.
— Мабуть, він не скоро повернеться назад, — нарешті сказав Турб’єрн.
— Може, так буде й краще, коли вже він не знайшов щастя на батьківщині,— відповів Семун.
І вони знов надовго замовкли.
— Ми ж поминули пшеницю! — вигукнув раптом Турб’єрн.
— Нічого, глянемо на неї, як вертатимемось назад.
І батько з сином пішли далі. Турб’єрн більше не питав, куди вони простують, бо їхнє поле залишилось позаду.
Гутторм і Карен Сульбакени вже пообідали, коли до хати зайшла розпашіла й засапана Сюневе.
— Де ти була, доню? — спитала мати.
— Я забалакалася з Інгрід, — відповіла Сюневе, скидаючи з себе хустку.
Батько саме шукав у шафі книжки.
— Про що можна було так довго балакати?
— Та ні про що.
— То краще б ти, доню, йшла з церкви разом з усіма.
Вона встала й принесла дочці їсти. А коли та сіла до столу, мати примостилася навпроти неї і знов спитала:
— Може, ти ще з кимось розмовляла?
— Так, там була не сама Інгрід, — відповіла Сюневе.
— Треба ж їй колись порозмовляти з людьми, — втрутився батько.
— Певне, що треба, — трохи лагідніше мовила мати, — але з церкви вона повинна йти з батьками.
Сюневе промовчала.
— Гарно було сьогодні в церкві,—знов почала мати. — Аж радісно стає, коли бачиш, як молодь складає обітницю.
— Так, згадуєш своїх власних дітей, — сказав Гутторм.