— Правда, — зітхнула мати. — Ніхто не знає, що з тих дітей вийде.
Гутторм довго мовчав.
— Ми повинні дякувати господові,— нарешті сказав він, — що він зберіг нам хоч одне.
Мати водила пальцем по столі, не підводячи очей. Тоді стиха мовила:
— Сюневе наша найбільша втіха. — І додала ще тихіше — Гарна вона в нас дитина.
Знов запала довга мовчанка.
— Так, вона принесла нам багато радості,— сказав Гутторм і зворушено додав — Дай боже їй добру долю.
Мати провела пальцем по столі, стираючи сльозу, що скотилася їй з очей.
— Чому ти не їси? — за хвилину спитав батько, дивлячись на дочку.
— Дякую, я не голодна, — відповіла Сюневе.
— Але ж ти нічого не їла, — сказала мати. — І стільки ходила.
— Чогось не хочеться, — мовила Сюневе, поскубуючи торочки на хустці.
— їж, доню, — сказав батько.
— Не можу, — відповіла Сюневе й раптом заплакала.
— Чого ти плачеш, голубко?
— Не знаю, — схлипуючи, відповіла дочка.
— Вона ледь що і в сльози, — мовила мати.
Батько підвівся й підійшов до вікна.
— До нас ідуть якихось двоє чоловіків, — сказав він.
— Невже? Так пізно? — спитала Карен і також підійшла до вікна.
Вони довго дивилися вниз.
— Хто б це міг бути? — озвалася нарешті Карен, але в голосі її зовсім не чути було запитання.
— Не знаю, — відповів Гутторм.
Вони дивилися далі.
— Ніяк не впізнаю, хто то, — трохи згодом сказала Карен.
— І я не впізнаю, — відповів Гутторм.
Чоловіки тим часом підійшли ближче.
— Мабуть, це таки вони, — нарешті сказала Карен.
— Так, наче вони, — погодився Гутторм.
Чоловіки підходили все ближче й ближче.
Старший із них зупинився й озирнувся назад, молодший також зупинився. Потім обидва рушили далі.
— Ти не знаєш, чого вони йдуть? — спитала Карен таким самим тоном, як і першого разу.
— Ні, не знаю, — відповів Гутторм.
Карен обернулася, підійшла до столу, забрала посуд і поправила скатертину. Тоді мовила до Сюневе:
— Накинь, доню, хустку, до нас ідуть люди.
Не встигла вона сказати це, як Семун відчинив двері й зайшов до хати, а за ним і Турб’єрн.
— Б’ємо вам чолом, — сказав Семун, на мить зупинився коло порога, тоді повагом підійшов ближче і вклонився господареві та господині.
Турб’єрн зробив те саме.
Наостанці вони підійшли до Сюневе, яка все ще стояла в кутку з хусткою в руках, не знаючи, напинати її чи ні, а може, й забувши вже, що вона її тримає.
— Просимо, сідайте, — сказала господиня.
— Дякуємо, за такий короткий шлях ми не стомилися, — відповів Семун, але сів.
Турб’єрн опустився на лаву поруч із ним.
— Ми сьогодні згубили вас, коли вийшли з церкви, — сказала Карен.
— Так, ми теж шукали вас, — відповів Семун.
— Надто багато було людей, — озвався Гутторм.
— Дуже багато, — погодився Семун. — Але гарно було в церкві.
— Так, ми саме про це балакали, — сказала Карен.
— Як приємно дивитися на конфірмантів тим, у кого є свої діти, — мовив Гутторм.
Карен неспокійно засовалась на лаві.
— Атож, — підхопив Семун. — Починаєш тоді задумуватись над їхньою долею. Того я сьогодні й прийшов до вас, — додав він, потім спокійно оглянувся і взяв нову пучку жувального тютюну, а прожований обережно поклав у мідяну коробочку.
Гутторм, Карен і Турб’єрн намагалися не дивитись одне на одного.
— Я надумав прийти сюди разом з Турб’єр-ном, — неквапом почав Семун, — боявся, що сам він ще довго не зважиться піти, а як і піде, то навряд чи зуміє все до ладу сказати. — Він скоса позирнув на Сюневе, і вона відчула його погляд. — Річ ось у чому. Мій хлопець віддавна, ще з того віку, коли про таке тільки починають думати, кохає вашу Сюневе, і я гадаю, що й вона до нього не байдужа. Отож мені здається, що найкраще було б їх одружити. Спершу я був проти цього, бо сам бачив, що він не вміє тримати себе в руках, то де вже йому утримати ще когось. Але тепер, мені здається, я можу за нього поручитися, а якщо не я, то вона, бо її влада над ним найбільша. То що ви на це скажете — може, хай би вони побралися? Квапитись нам нема чого, але, по-моєму, нема чого й відкладати надовго. В тебе, Гутторме, великий хутір, у мене трохи менший, та ще його й доведеться ділити між дітьми, а все ж таки я гадаю, що ми можемо дійти згоди Я найперше хочу почути, що про це думаєте ви, а її спитаю наостанці, бо начебто знаю, чого вона бажає.
Семун замовк. Гутторм, згорбившись, сидів біля столу, неспокійно клав одну руку на другу, потім знов міняв їх і все пробував випростатись, проте аж за четвертим чи за п’ятим разом йому вистачило сили вирівняти спину. Він провів руками по колінах і глянув на дружину, мимохідь скинувши оком і на Сюневе. Дівчина сиділа нерухомо, обличчя її не було видно. Карен задумливо водила пальцем по столі.