— Що ж… це для нас велика честь, — нарешті сказала вона.
— Атож, і мені здається, що ми повинні подякувати вам за таку честь, — сказав Гутторм голосно, ніби відчув неабияку полегкість.
Він переводив погляд з дружини на Семуна, що сидів, прихилившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях.
— У нас одна дочка, — повела далі Карен, — і ми спершу повинні добре подумати.
— Золоті слова, — мовив Семун, — але я не знаю, що вам заважає відповісти зразу, як казав ведмідь, коли просив селянина віддати йому корову.
— А чого ж, ми можемо відповісти зразу, — сказав Гутторм і глянув на дружину.
— Річ у тім… що Турб’єрн поводився часом дуже нестримно, — мовила Карен, не дивлячись ні на кого.
— Але ж він, здається мені, виправився, — став на захист хлопця Гутторм. — Ти сама сьогодні казала.
Запала мовчанка. Старі Сульбакени мовчки перезиралися одне з одним.
— Якби на нього можна було покластися, — врешті озвалася Карен.
— Можна, — запевнив її Семун. — Я вже вам раз казав: за воза можна не клопотатись, якщо віжки будуть у неї в руках. Таку велику вона має над ним силу. Я переконався в цьому ще тоді, як Турб’єрн лежав хворий удома і невідомо було, чи він узагалі одужає.
— Не треба опиратися, — сказав Гутторм. — Ти сама знаєш, чого вона хоче, а ми живемо тільки для неї.
Сюневе вперше за всю розмову підвела очі і вдячно глянула на батька.
— Та воно так, — після довгої мовчанки сказала Карен і ще дужче натиснула на палець, яким водила по столі.— Я весь час так опиралася тільки тому, що хотіла їй добра… Може, я не така сувора, як здається… — додала вона і всміхнулася, хоч з очей у неї капали сльози.
Тоді Гутторм підвівся.
— Отже, з божої ласки сталося те, чого я бажав найдужче в цьому світі,— сказав він і підійшов до Сюневе.
— Я завжди був певен цього, — мовив Семун, так само підводячись. — Кому з ким судилося бути в парі, той і буде в парі.
Він також підійшов до Сюневе.
— А ти що скажеш, доню? — спитала мати, й собі підходячи до дочки.
Сюневе й далі сиділа, а вони стояли навколо неї — всі, крім Турб’єрна, який наче прикипів до лави.
— Встань, доню, — пошепки сказала їй мати.
Сюневе підвелася, всміхнулась, тоді відвернулася й заплакала.
— Нехай господь і нині, й довіку буде твоєю обороною, — сказала мати, обняла дочку й заплакала разом із нею.
Чоловіки відійшли від них, кожен у свій бік.
— А тепер іди до нього, — крізь сльози сказала мати, відпустивши дочку й лагідно підштовхнувши її.
Сюневе ступила крок і зупинилась, не маючи сили йти далі. Тоді Турб’єрн схопився, швидко підійшов до неї і взяв її за руку. Не знаючи, що робити далі, він просто тримав ту руку в своїй, аж поки Сюневе обережно відняла її. Так вони стояли поряд і мовчали.
Та ось двері нечутно відчинилися, і в них з’явилася чиясь голова.
— Сюневе вдома? — почувся несміливий голос.
То була Інгрід Гранлієн.
— Вдома, вдома, заходь, — відповів Семун. Побачивши, що Інгрід вагається, він додав: — Заходь, тут усе гаразд.
Усі тепер дивилися на Інгрід. її наче щось бентежило.
— Я прийшла не сама, — врешті сказала вона.
— А хто ще? — спитав Гутторм.
— Мама, — стиха відповіла дівчина.
— То нехай заходить! — пролунали, як один, чотири голоси.
Господиня Сульбакена пішла назустріч гості, а всі решта весело перезирнулися.
— Вас просять до хати, мамо! — почули вони голос Інгрід.
Інгеб’єрг Гранлієн зайшла, запнута в ясну святкову хустку.
— Я відразу здогадалася, що Семун надумав, — сказала вона, — хоч він нічого не сказав. І ми з Інгрід не витримали.
— Все складається так, як ти хотіла, — сказав їй Семун, відступаючи вбік, щоб дружина могла підійти до заручених.
— Хай бог благословить тебе за те, що ти його прихилила до себе, — сказала Інгеб’єрг, обіймаючи Сюневе. — Ти, доню, непохитно стояла на своєму, і твоє бажання здійснилося.
Вона гладила дівчину по щоці й по косах, з очей у неї капали сльози, але вона не зважала на них, а ніжно втирала мокре обличчя Сюневе.
— Він гарний хлопець… Тепер я за нього спокійна, — додала вона і ще раз обняла дівчину.
— Он як, мати, хоч сиділа у себе в кухні, знає більше за нас, — пожартував Семун.