Під ним ліси і луки розляглись,
Принишк у них і птах, і хижа рись.
Добре йому там літати,
Край невідомий вітати!
Лиш яблуню не тягне у краї
За пасмом гір високих.
Весна настане, і в гіллі її
Співатимуть до ранку солов’ї.
Й снити вона до світанку
Буде під ту колисанку.
Тому, хто двадцять літ в цьому селі
За пасмом гір високих
Все мріє попоїздить по землі
І бачить, що надії вже малі,
Втіха лишилась єдина —
Пісня весела пташина.
Чом, пташко, ти прилинула сюди?
З-за пасма гір високих?
Таж, мабуть, кращі там поля й сади,
Більш простору, літати є куди?
Може, тому й прилетіла,
Що звеселить нас хотіла?
Невже ніколи не погляну я
За пасмо гір високих?
Невже у цих снігах зів’яну я
І, мов стіна, мені цих скель сім’я
Шлях заступатиме всюди,
Поки й життя мого буде?
Як прагну я душею в далину,
За пасмо гір високих!
Я в непроглядній твані цій тону
Й свою недолю, свій талан клену.
Хочу я волею впитись,
Годі об стіни лиш битись!
Я знаю, що колись та полечу
За пасмо гір високих:
Лишу цей паділ вічного плачу
Й піду в той світ, перед яким тремчу.
Поки ж про інше я мрію,
Дай мені, боже, надію!
Арне стояв, поки не відбриніла остання строфа, останнє слово пісні. Знов стало чути метушню і щебет пташок, а він усе не зважувався поворухнутись. Але йому кортіло дізнатися, хто то співав. І він нарешті рушив уперед, високо підіймаючи ноги й ступаючи так обережно, що навіть не зашурхотіла трава. На квітці перед самою його ногою сидів метелик. Він знявся, відлетів трохи далі, тоді ще далі, і так весь час, поки Арне йшов пагорбом. Та ось шлях Арне заступили густі кущі, і йому довелося зупинитись, бо з них, злякано писнувши, вилетіла пташка й шугнула вгору вздовж схилу. І тоді з-за кущів підвела голову дівчина, що сиділа там. Арне пригнувся до самої землі й затамував віддих. Серце в нього закалатало в грудях. Він напружено прислухавсь і боявся чимось зрадити себе. Бо то була вона, Елі!
Так минуло кілька довгих хвилин. Нарешті Арне обережно виглянув з-за кущів. Йому хотілося підступити трохи ближче, але в кущах могло бути гніздо тієї пташки, що вилетіла звідти, і він боявся наступити на нього. Тому він дивився крізь листя, що погойдувалось на вітрі.
Елі сиділа на осонні. Вона була в чорній сукні без рукавів і в хлоп’ячому, трохи завеликому на неї брилику, що весь час зсувався набік. На колінах у неї лежала книжка, а зверху на ній — пучечок лугових квіток. Правою рукою вона перебирала ті квітки, а лівою сперлась на коліно і схилила на неї голову. Вона дивилася в той бік, куди полетіла пташка, і, мабуть, плакала.
Нічого кращого Арне не бачив ні в житті, ні вві сні. Сонце золотило своїм промінням і її, і пагорб, на якому дівчина сиділа, а навколо неї і досі бриніла пісня, хоч Елі давно вже її скінчила. Арне і думав, і дихав у лад тій мелодії. Навіть серце його стукало їй у лад.
Елі взяла книжку, розгорнула її, та скоро знову згорнула й почала стиха наспівувати. Це була пісня «Надходить весна, і вся яблуня в брості», хоч Елі не пам’ятала добре ні слів, ні мелодії і часто помилялася. Найкраще вона знала останню строфу, тому кілька разів проспівала її, але трохи інакше, ніж Арне її склав:
Давно уже літо, всі яблука спілі.
І руки дівча простяга до них білі:
«Можна, я одне скуштую?»
«Я їх всі тобі дарую!» —
Каже яблуня й схиляє грона цілі.
Раптом Елі схопилась, розкидала навколо себе квітки і з радісним вигуком, таким лунким, що його, мабуть, почули і в Беені, кинулась бігти.
Може, покликати її? Ні!
Вона підскоком бігла вниз пагорбами і співала. Ось із голови в неї спав брилик, ось вона підняла його й зупинилася серед високої трави.
Може, таки покликати її? Вона оглядається!
Арне припав до землі. І аж за хвилину зважився знов виглянути зі свого сховку. Спершу він тільки підвів голову Елі не видно Тоді став навколішки також не видно. Тоді зовсім устав — ні, вона зникла!
Арне вже не хотілося йти до пасторської садиби. Йому нічого не хотілося! Він сів на те місце, де сиділа Елі, й просидів там до самого полудня. На озері вода ніби застигла, з димарів у садибах здіймався вгору дим, деркачі один за одним замовкли, дрібні пташки ще озивались, але поховалися в лісі, роса висохла, і трава з гідністю випросталась. Вітер ані повівав, навіть листя на деревах не ворушилося. Сонце доходило до найвищого пруга.