— Нема чого плакати, доню, — мовила Маргіт, погладивши її по плечі.
Раптом вони помітили крізь кущі чиюсь темну постать на дорозі. Елі кинулась до хати. Маргіт подалась за нею. В кімнаті стояв накритий стіл, а на ньому — каша на вершках, копчене м’ясо й печиво, та Елі навіть не глянула на все те. Вона сіла на стілець у кутку, де висів годинник, і притулилась до стіни, здригаючись від найменшого шурхоту. Маргіт зупинилася біля столу.
На кам’яних східцях почулась упевнена хода, потім у сінях вона стала швидша й легша, двері тихо відчинились, і до кімнати зайшов Арне.
І зразу ж побачив Елі в кутку біля годинника.
Він відпустив клямку й завмер на порозі. Від цього Елі ще дужче зніяковіла й схопилася з місця, але відразу пожалкувала, що не втрималась, і відвернулася до стіни.
— Ти тут? — тихо спитав Арне й почервонів.
Елі затулила очі рукою, ніби заслоняючись від сонця.
— Як же ти… — Арне не докінчив і ступив крок чи два до неї.
Тоді Елі опустила руку, обернулася до нього і, схиливши голову, заплакала.
— Хай тебе бог благословить, Елі! — мовив він і пригорнув її до себе.
Вона притулилася до нього. Він щось сказав їй пошепки, вона не відповіла, але обняла його за шию обома руками.
Вони довго стояли так. Навколо не чути було нічого, тільки водоспад співав свою споконвічну пісню.
Та ось біля столу хтось захлипав. Арне підвів очі й побачив матір. Досі він її не помічав.
— Тепер я певна, що ти не поїдеш від мене, Арне, — сказала Маргіт, підходячи до сина.
І ще дужче заплакала, але то були, як вона сама сказала, сльози радості.
Коли Арне того ясного літнього вечора проводив Елі додому, вони були такі заполонені своїм раптовим щастям, що майже не розмовляли. За них говорила природа, така прекрасна цієї тихої величної білої ночі. Але як він повертався після своєї першої прогулянки з Елі і назустріч йому сходило сонце, то відчув, що в душі його визріває пісня. Арне її не докінчив дорогою, бо ще був надто схвильований, та коли згодом вона склалась остаточно, то на якийсь час стала його улюбленою піснею. Ось вона:
На вчинки великі, здавалось мені,
Здобутися можна лише в чужині.
Забув я і дім свій, і гори,
Все рвався в широкі простори.
Та дівчина глянула в очі мої
І світ мені весь заступила.
Відчув я: замінить далекі краї
Той спокій, що дасть мені мила.
На вчинки великі, здавалось мені,
Здобутися можна лише в чужині.
Я прагнув до подвигу, дії
Й плекав шанолюбні надії.
Навчила без слів мене дівчина та,
Як маю я шлях свій верстати.
Не в величі й славі найвища мета,
А в тім, щоб людиною стати.
На вчинки великі, здавалось мені,
Здобутися можна лише в чужині.
Знудивсь я від рідного дому,
Морозом повіяло в ньому.
Та дівчину стрів я, й від слова її
Нараз потеплішало всюди,
Яснішими стали ліси та гаї
І добрими, щирими — люди.
Потім він ще багато разів вертався додому білими літніми ночами і склав багато пісень. Одну з них ще варто навести тут:
Я сам не збагну, як сталось це диво.
І ніби не в бурю, і ніби не в зливу,
А чистий, грайливий струмок у мені,
Проклав собі шлях, мов крізь лід невесні,
І впевнено, рівно простує до моря.
На світі якась життєдайна є сила,
Без неї людину б розпука скосила.
А сила могутня та — любляче серце,
Що з горем і розпачем стане до герця
І миром та спокоєм душу огорне.
Як доля пошле таку силу й мені,
В душі моїй, десь аж на самому дні,
Утвердиться певність: ця сила — від бога.
І вляжеться в серці навіки тривога,
Й навіки вже там запанує добро.
Але, мабуть, жодна з його пісень не була пронизана такою вдячністю, як ця:
Та сила, що пісню зродила мою,
Страждання і радість в собі поєднала,
Вона мені смутком і втіхою стала,
Мов сонце і мряка у теплім маю.