Він сховав гаманця, попрощався і вийшов. Свідки неквапом подалися за ним.
Через два тижні по тому, тихого, ясного дня батько з сином вирушили човном через озеро до Стурлієна домовлятися про весілля.
— Чогось банка стоїть криво, — сказав син і підвівся, щоб поправити її.
Тієї миті дошка на днищі посунулась, хлопець махнув руками, крикнув і шубовснув у воду.
батько схопився з місця.
— Хапайся за весло! — гукнув він і простяг його синові.
Хлопець кілька разів пробував ухопитися за те весло, але не зміг і закляк від холоду.
— Стривай! — крикнув батько і почав підганяти до сина човна.
Тієї миті хлопець перевернувся на спину, подивився на батька довгим поглядом і зануривсь у воду.
Турд не повірив своїм очам. Він довго не відпливав звідти, вдивляючись у те місце, де втонув син, ніби той міг знов виринути. На воді з’явилося кілька бульбашок, потім ще кілька, потім тільки одна, велика. Вона лопнула, і поверхня знов стала гладенька й блискуча, мов дзеркало.
Потім люди бачили, як батько три дні й три ночі, не ївши і не спавши, кружляв човном на тому місці й шукав сина. Аж третього дня вранці він знайшов його й поніс пагорбом до свого хутора.
Відтоді минув рік. Якось пізнім осіннім вечором пастор почув, що хтось шарудить у сінях, шукаючи навпомацки клямки. Пастор відчинив двері, й до кімнати зайшов високий, згорблений чоловік, худий і сивий, як голуб. Пастор довго вдивлявся в гостя, поки впізнав у ньому Турда.
— Це ти прийшов так пізно? — мовив пастор, стоячи перед ним.
— Атож, це я прийшов так пізно, — відповів Турд.
Він сів на стілець. Пастор теж сів, чекаючи, що він скаже. Довго тривала тиша. Нарешті Турд мовив:
— Я хотів би дещо віддати на бідних. Оформити це треба як фонд і назвати іменем мого сина.
Пастор порахував гроші.
— Це велика сума, — сказав він.
— Це половина мого хутора, сьогодні я продав його.
Пастор довго сидів мовчки.
— Що ж ти тепер робитимеш? — нарешті співчутливо спитав він.
— Щось краще, ніж досі.
Вони знов замовкли. Турд дивився вниз, на підлогу, а пастор на Турда. Потім пастор тихо, спроквола мовив:
— Мені здається, що твій син таки приніс тобі благословення.
— Мені й самому так здається, — відповів Турд, підвів очі, і по обличчю в нього скотилися дві великі сльози.
ОРЛИНЕ ГНІЗДО
Енрегор — невеличке село серед високих гір. Розташувалося воно вздовж розлогого, родючого видолинка, перерізаного бурхливою річкою, що бігла з верховин. Та річка впадала у фіорд, який своїм кінцем упирався в село і відкривав йому клаптик далекого краєвиду.
Звідти й заплив у видолинок той чоловік, що перший оселився тут. Його звали Енре, і від нього пішов весь тутешній рід. Дехто казав, що Енре втік сюди від кари за вбивство, тому й рід його такий похмурий. Інші вважали, що тамтешніх мешканців такими похмурими зробили гори, які заступають їм сонце: адже навіть серед літа воно вже о п’ятій годині ховалося за високий кряж.
Над селом нависала неприступна скеля з орлиним гніздом. Знизу добре було видно навіть орлицю, що сиділа в ньому, але ніхто не міг дістатися до гнізда. Орел часто ширяв над селом і хапав то ягня, то козеня, а раз навіть напав на малу дитину і поніс її з собою. Тому люди завжди відчували загрозу, поки на скелі було гніздо. Та не знаходилось нікого, хто б зважився вилізти туди й скинути гніздо додолу. Казали тільки, що в давнину якимось двом братам пощастило було знищити орлине гніздо.
Коли зустрічалися двоє енрегорців, то неодмінно зупинялись, задирали голови й заводили про нього мову. Серед них не було такого, що не знав би, коли цієї весни орли повернулися до гнізда, якої і кому вони завдали шкоди і хто останній пробував добратися до них. Хлопці змалку вчилися лазити по кручах і по деревах, мірялись між собою силою і спритністю, мріючи колись досягти до гнізда, як ті двоє братів у давнину. Коли їм траплялось зустріти хлопців з інших сіл і між ними доходило до бійки, вони завжди перемагали, бо в інших селах не було орлиного гнізда і їхні супротивники не мали чого лазити по кручах.
На той час, про який тут мовиться, першим серед енрегорських хлопців був Лейф, що не мав там ніякої родини. Кучерявий, з маленькими зіркими очима, він був заводієм у всіх хлоп’ячих розвагах і дуже подобався дівчатам. Він нахвалявся вже віддавна, що колись добереться до орлиного гнізда, та старші люди вважали, що то тільки гучні слова.
Це ще дужче підохочувало хлопця, і він, не чекаючи, поки доросте до найбільшої своєї сили, надумав лізти на скелю. Надумав одного недільного ранку на початку літа, коли орлята, мабуть, ще лише вбивалися в крильця. Під скелею зібралось чимало людей. Хлопець почекав, поки орлиця вилетить з гнізда, тоді виліз на дерево, що росло на кручі й нависало над проваллям, і з нього почав братися вгору. З-під ніг у нього зривалися камінці та грудки глини й котились униз; тільки це порушувало тишу, та ще невпинний, гомінкий шум річки. Скоро скеля стала стрімкіша, хлопцеві доводилось надовго повисати на одній руці й наосліп шукати ногами опори. Багато хто, а надто жінки, відверталися й казали, що він не поліз би туди, якби його батьки були ще живі. Хлопець тим часом знаходив опору, потім шукав іншу, то рукою, то ногою, подеколи опора відривалась, він зсувався, але знов за щось утримувався. Кожен із тих, що стояли внизу, чув, як його сусід затамовує подих. Ось хлопець ухопився за корінь, та люди бачили, що він і сам не впевнений, що тільки пробує. Корінь відірвався, хлопець зсунувся трохи вниз, проте йому знов пощастило затриматись і повиснути на руках. Тоді підвелася висока дівчина, що сиділа осторонь на камені. Казали, що вона змалку заручилася з Лейфом, хоч він був зайдою і батьки ніколи не дали б своєї згоди. Дівчина простягла руки вгору й крикнула: