— Не займай мене! — сказала вона.
— Він, певне, ще ніколи не був у церкві? — спитала білява жінка й погладила Турб’єрна по голові.
— Не був і з першого ж разу почав битися, — сказав Семун.
Турб’єрн засоромлено глянув на біляву жінку, тоді на Сюневе, що стала ще неприступніша. Вони гуртом вийшли з церкви. Дорослі розмовляли, а Турб’єрн ішов за Сюневе, яка горнулась до матері щоразу, коли він пробував підступити до неї ближче. Хлопця, що зачепив його в церкві, Турб’єрн більше не бачив. Надворі дорослі спинились поговорити. Турб’єрн почув кілька разів ім’я Аслака і, злякавшись, що можуть згадати й про нього, відійшов убік.
— Тобі цього не треба слухати, — сказала мати Сюневе дочці.— Відійди трохи, доню, чуєш?
Сюневе неохоче відступила від матері. Тоді Турб’єрн підійшов до неї і почав її розглядати. Вона також дивилася на нього. Вони довго стояли так і тільки дивились одне на одного. Нарешті Сюневе сказала:
— Пхе!
— Чого ти пхекаєш? — спитав Турб’єрн.
— Пхе, — ще раз мовила вона. — Пхе, як тобі не соромно!
— А що я таке зробив?
— Ти бився в церкві, коли правили службу, пхе!
— Так, але це було давно.
Відповідь спантеличила дівчину. Трохи подумавши, вона спитала:
— Це тебе звуть Турб’єрн Гранлієн?
— Так. А тебе Сюневе Сульбакен?
— Так… Мені завжди казали, що ти гарний хлопчик.
— Ні, це неправда. Я в нас найгірший, — відповів Турб’єрн.
— Світ не чув такого! — вигукнула Сюневе й плеснула в долоні.— Мамо, мамо, він каже…
— Тихо, не заважай! — гримнула на неї мати.
Сюневе зупинилася, втупила в матір великі
сині очі, тоді повернулась і поволі пішла назад до Турб’єрна.
— Мені завжди казали, що ти слухняна дівчинка, — мовив він.
— Так, часом буваю слухняна, як почитаю Біблію, — відповіла вона.
— А це правда, що у вас повно русалок, тролів і всякої іншої погані? — спитав він, узявши руки в боки, як колись Аслак.
— Мамо, мамо! Знаєте, що він каже? Він каже…
— Дай мені спокій, чуєш! І не підходь, поки я тебе не покличу!
І Сюневе знов довелося вернутись до Турб’єрна. Вона взяла ріжок хусточки в рот, стиснула його зубами й сердито шарпнула.
— А правда, що у вас на Сульбакені кожної ночі грає музика?
— Неправда.
— То ти ніколи не бачила троля?
— Не бачила.
— їй-богу?..
— Пхе, не кажи такого!
— Пусте, нічого не станеться, — заспокоїв він дівчину і чвиркнув крізь зуби, щоб показати, як він далеко вміє плювати.
— Ти попадеш у пекло, ось побачиш! — мовила Сюневе.
— Ти так гадаєш? — спитав він уже не так задерикувато, бо досі думав, що йому загрожує тільки прочуханка, а батько був далеко.
— А хто у вас найдужчий? — спитав він, зсунувши шапку набакир.
— Не знаю.
— А в нас тато, він такий дужий, що якось налупцював Аслака, а той страх який дужий.
— Ага.
— Він раз узяв і підняв коня.
— Коня?
— Так, він сам мені розповідав.
Це, звичайно, переконало Сюневе.
— А хто такий Аслак? — спитала вона.
— Один поганий хлопець. Мій тато набив його так, як ще ніхто нікого не бив.
— То у вас у Гранлієні б’ються?
— Часом б’ються… А у вас хіба ні?
— Ні, ніколи.
— А що ж ви робите?
— Мама варить їсти, плете і шиє. Карі теж, але не так гарно, як мама, бо вона ледача. Ранді обходить худобу, тато і хлопці їздять у поле або роблять щось удома.
Таке пояснення його вдовольнило.
— А ввечері ми читаємо і співаємо, — повела далі Сюневе, — і в неділю також.
— Усі гуртом?
— Так.
— Ото нудота…
— Нудота? Мамо, він каже… — Вона затну-лася, згадавши, що мати звеліла їй не підходити до неї.— А я маю багато овець, — натомість похвалилась вона.
— Ти диви!
— Так, і в трьох буде взимку по ягняті, а в однієї, напевне, двоє.
— То в тебе є свої вівці?
— Є. І корови, й свині є. А в тебе немає?
— Немає.
— Приходь до нас, я дам тобі ягня. І ти також матимеш потім багато овець.
— От було б гарно!
Діти помовчали. Потім Турб’єрн спитав:
— А Інгрід ти даси ягня?
— Якій Інгрід?
— Ти не знаєш Інгрід? Маленької Інгрід?
Ні, Сюневе не знала її.
— Вона менша за тебе?
— Певне. Така, як ти.
— О, то візьми її з собою, добре?
Турб’єрн пообіцяв, що візьме.
— Я тобі дам ягня, а їй порося, гаразд?