Мешканці долини Квікне за ці роки стали освіченіші й розважніші, але в ті часи парафія мала дуже погану славу. Ще зовсім недавно один пастор, ідучи до церкви, брав із собою пістолет, а ще одному, коли його не було вдома, якісь чоловіки з начорненими сажею пиками перевернули й потрощили все в хаті й до смерті налякали дружину. Батьків попередник узагалі втік із Квікне й нізащо не захотів вертатися туди. Тому парафія кілька років була без пастора, поки її не зайняв мій батько. А може, саме тому він і поїхав туди, бо церковна влада вважала, що він здатен утримати стерно в розбурханому морі.
У мене ще й досі стоїть перед очима один суботній ранок. Я намагався здолати сходи до батькової канцелярії. Я ліз рачки, бо сходи недавно вимили й вони взялися кригою. Не встиг я долізти й до половини, як мене злякали гуркіт і галас, що долинули з канцелярії, і я сповз донизу. Виявилося, що один із парафіян, сільський велетень, прийшов до нового пастора, щоб навчити його тутешніх звичаїв, та, на свій подив, сам дістав добру науку. Скінчилося тим, що непроханий гість вилетів за двері сторч головою, скотився сходами і, квапливо підвівшись, у чотири скоки опинився надворі.
Парафіянам Квікне здавалося, що то пастор вигадує для них різні закони, які насправді ухвалював стортінг. Наприклад, вони завзято опиралися шкільній реформі, сікались до батька, а коли шкільна рада зібралася на засідання, з’явились туди цілим гуртом, щоб не дати їй прийняти ухвалу. Батько, незважаючи на материні благання, поїхав на те засідання, і, оскільки ніхто з членів ради не насмілився допомогти йому, сам провів ухвалу за всією формою, хоч громада й загрозливо гула. А коли батько з протоколом під пахвою рушив до дверей, люди розступилися і ніхто його й пальцем не торкнув. Можна собі уявити, як зраділа мати, коли побачила, що він живий і здоровий заїздить на подвір’я.
Саме в тих околицях і серед тих обставин з’явився на світ Буланий. Його мати була велика гніда кобила гудбрансдальської породи, якою милувалися всі, хто її бачив, а батько — якийсь шалений вороний жеребець із чужого села, що, іржучи й перестрибуючи через рови та огорожі, вибіг з лісу, коли повз нього хтось спокійно проїздив нашою кобилою, і взяв те, що йому належало за правом любові.
Буланого швидко помітили. Казали, що він стане таким дужим конем, якого в цих околицях ще й не було ніколи. І я, змалку звиклий до казок про велетнів та битви, вбачав у лошаті свого найближчого товариша. Воно, щоправда, не завжди було ласкаве до мене — ще й досі в мене над правим оком лишився шрам від його копитця. А проте я скрізь ходив за кобилою та лошам, спав поряд із ними на землі, пролазив у кобили попід черевом, коли вона паслася.
Одного разу я зайшов з ними надто далеко від дому. День був гарячий, і я заснув у якійсь повітці під лісом, що стояла відчинена. Ми, шукаючи затінку, залізли туди всі троє, та кобила з лошам потім вийшли, а я залишився спати на сіні. Увечері люди, яких послали на пошуки, повернулися в садибу і сказали, що мене ніде немає. Годі навіть уявити, як перелякалися мої батьки. Вони разом із челяддю знов кинулись шукати мене, гукали по всіх луках, нишпорили по всьому лісі, заглядали в усі потоки, виярки та ями, поки хтось нарешті почув у повітці дитячий плач і знайшов мене на сіні. Я був такий нажаханий, що не міг вимовити й слова. Мене перелякав якийсь великий звір, що стояв наді мною і дивився вогненними очима. Чи я його бачив уві сні, чи насправді, важко сказати, але потім я ще кілька років прокидався з ляку, бо мені все снилося, що наді мною стоїть страшний звір.
Невдовзі у нас із Буланим з’явилися друзі: спершу невеличкий собака, для якого мені доводилось красти цукор, і кіт, що невідомо звідки приблукався до нашої кухні. Я ще ніколи не бачив кота і, побілівши з ляку, закричав, що до хати з льоху забралася велетенська миша. Під весну до нашого товариства приєдналося ще й порося. І тепер, коли кобила щось робила в полі й лоша ішло з нею, собака, порося, кіт і я також вирушали туди. Ми гарно бавилися разом, а особливо приємно нам було спати покотом на траві. Своїм друзям я дарував усе те, що мені подобалося самому. Поросяті я дав срібну ложку, щоб воно пристойніше їло. Воно й саме, видно, хотіло навчитися гарно їсти, бо мало не з’їло ту ложку. Коли батьки брали мене з собою в гості, собака, порося й кіт ішли з нами. Кіт із собакою стрибали на порон, що перевозив нас через річку, а порося, порохкавши трохи на березі, кидалося плисти за нами. В гостях нас частували тим, що кожному годилося, а ввечері ми таким самим чином поверталися додому.