Та скоро я розгубив усіх своїх друзів, крім Буланого, бо мого батька перевели до парафії Несет у Румсдалі. В мене навіки лишився в пам’яті день нашого переїзду. Нас, дітей, і няньку посадовили в закриту халабуду, поставлену на звичайні сани, і нам був не страшний ні сніг, ні вітер. Попереду в залубнях сиділи батько з матір’ю, а навколо юрбою стояли парафіяни і все бажали нам щасливої дороги.
Не скажу, що мені було дуже шкода покидати Б’єрган. Адже я мав тільки шість років, до того ж знав, що в Тронгеймі для мене куплено капелюшок, штанці й курточку і все те я надягну, коли ми приїдемо на нове місце. А ще там я мав уперше в житті побачити море. Та й Буланий переїздив разом із нами.
Тут, у пасторській садибі Несет, в одній з найкращих на всю країну долин, що розкинулась широким клином біля злиття двох фіордів, з високими зеленими кручами з одного боку і водоспадами та хуторами з другого, вже за фіордом, з родючими нивами, на яких завжди кипіла праця, з гірськими відрогами, які випиналися далеко в море, а на кожній також стояв великий хутір; тут, у пасторській садибі Несет, де я захоплено дивився на відблиск вечірньої заграви в горах і на морі, аж поки на очі мені набігали сльози, наче я вчинив щось погане, де я, катаючись на лижах, мчав з одного видолинка в другий і раптом застигав на місці, зачарований навколишньою красою, опанований тугою, якої не міг пояснити, такою всеосяжною, що в ній зливалися в одне і величезна радість, і незглибний смуток; тут, у пасторській садибі Несет, я набирався життєвих вражень, і найяскравіші з них пов’язані з Буланим, бо тут він ріс разом зі мною, тут став могутнім і нездоланним, тут здійснив свої подвиги.
Буланий був не дуже високий на зріст, зате сміховинно довгий і широкий у грудях та в крижах. Він був темно-буланої масті, з чор-ною, незвичайно густою гривою, вайлуватий, добродушний, завжди надійний у роботі. Звичну свою працю він виконував терпляче, як віл, і дуже ретельно. Мало того, що Буланий обробляв більше як половину глейкуватої гірської землі, возив дрова та виконував іншу роботу в господарстві,— він ще й перевіз майже все дерево на нову хату, клуню й стайню, які батько заходився будувати. Возити його доводилося здалеку, поганими дорогами. Де не могли впоратися двоє коней, туди посилали Буланого, і якщо витримували віз та упряж, то й він витримував. Буланий спокійно поглядав на наймитів, поки вони накладали на воза подвійний або й потрійний вантаж, і ніколи не виявляв невдоволення, але й не рушав з місця, коли віз був уже готовий. Наймити довго вйокали на нього, нарешті він два чи три рази легенько смикав воза і аж потім уже налягав як слід. Ішов він завжди повагом, спокійним, рівномірним кроком. Часом у нас з’являвся новий наймит і пробував привчити Буланого до швидшої ходи, але кінчалося тим, що наймит сам пристосовувався до коня. Батога ніхто ніколи не вживав, надто всі любили Буланого за його силу й працьовитість і підганяли тільки ласкавим словом. Слава його дедалі зростала, і всі мали за честь для себе їхати ним. А скоро Буланий став найбільшим дивом цілої парафії.
Усе велике звичайно починається з глуму й ненависті. Так вийшло і з Буланим. Опинившись на гірському пасовиську серед інших коней, він захотів загарбати для самого себе всіх кобил. Він так люто бив і калічив суперників, які пробували відбороти своє право, що їхні господарі, кленучи Буланого на всі заставки, без кінця приходили до нас вимагати відшкодування. Щоправда, згодом вони втихомирились, бо переконалися, що однаково мають із цього користь, адже й народжені від Буланого лошата додавали йому слави. Проте декого довго мучила думка, що його коням далеко до Буланого. Серед них був і наш сусід, лейтенант. Щоб у нього, військового, та були гірші коні! І він придбав двох чудових жеребців гудбран-сдальської породи, що мали навчити Буланого добрих звичаїв. У селі почали битися в заклад проти і за Буланого. Всі ми нетерпляче очікували весни, щоб побачити, чим скінчиться їхня перша зустріч на гірському пасовиську. Я ніколи не забуду того чудового вечора напередодні зелених свят. Я стояв перед хатою і слухав кльочення тетеруків на зарослому лісом узбіччі гори, коли надбігла чередниця, ще здалеку гукаючи, що бачила лейтенантових жеребців біля нашого точила. Ми кинулись туди і справді угляділи там двох гарних коней, що, покусані до крові, злякано тремтіли й тулилися один до одного. Видно, їм добре далися взнаки міцні зуби й копита Буланого, бо від страху вони перестрибнули високу огорожу пасторської садиби і не зупинялися, аж поки не добігли до людської оселі. Другого дня про Буланого загомоніли люди біля церковного муру, і його слава потім полинула горами й долинами.