Буланому допікав один із його синів, запальний гнідий жеребець, що, дійшовши віку, захотів розділити з ним славу. Буланий застукав його при першій спробі непослуху, і коли зухвалий синок не знітився, а, войовничо заіржавши, став дибки, батько, досвідчений борець, зробив те саме. Вони зійшлись і обхопили передніми ногами один одного за шию — жеребці завжди так б’ються. Від першого ж натиску молодий шаленець вигнувся, мов скрипковий смичок, а наступної миті вже лежав на землі, покірно приймаючи батьківське напучування. Я сам усе це бачив, бо стояв неподалік від них.
Майже щоліта в тих околицях полював ведмідь, забираючи корови й вівці. Бувало, з пасовиськ зненацька долинав гучний крик пастухів і затятий гавкіт собак. Тоді в селі били на сполох у дзвін, люди кидали роботу і, хапаючи рушниці, сокири та ломи, квапилися в гори. Та звичайно прибігали запізно: на той час або собаки проганяли ведмедя, або він устигав поцупити корову чи вівцю. Коні вміли краще боронитись, а проте ведмідь часом нападав і на них: то заманював свою жертву в болото, де кінь застрягав і ставав легкою здобиччю, то гнався за ним доти, аж доки він зривався з кручі.
Одне літо випало особливо погане. Майже не минало тижня, щоб ведмідь не вбивав якусь худобину. Часто з лісу на протоптану худобою стежку вигулькували перелякані коні, і потім завжди виявлялося, що за ними гнався ведмідь. Але Буланий і кобила з лошам, яких він оберігав своїми гострими підковами, нам ніколи не траплялись на очі. Ми навіть не знали, де саме вони пасуться, бо пастух уже кілька днів не чув дзвоника, що висів у кобили на шиї. Та ось почався обліжний дощ, коли звичайно коні намагаються триматись ближче до садиб, часом навіть збираються просто біля хвіртки, що веде до стайні, а Буланий з кобилою та лошам і тоді не повернулися.
На пошуки в ліс послали кількох наймитів. Вони найперше почали оглядати болото, бо вважали, що ведмідь міг туди заманити войовничого жеребця і там упоратися з ним, а потім убити лоша й кобилу, яка напевне була б захищала його. Хлопці довго блукали навколо болота, та не побачили там нічого підозрілого. Сліди ведмедя (борозни, як їх тут називали) видно було скрізь, але ніде не траплялося слідів його боротьби з конем. Шукаючи так і радячись, що робити далі, хлопці дійшли до найкращого пасовиська під лісом, і там один із них помітив недалеко від болота сліди кобили й лошати. Коні, видно, були дуже налякані, бо топталися на одному місці, і зовсім недавно, певне, того ж таки дня. Хлопці уважніше обстежили узлісся і знайшли зграсоване місце, що свідчило про запеклу бійку. Вони стривожились і кинулись обдивлятися болото. З самого краю вони побачили сліди задніх ведмежих лап і задніх кінських копит. Отже, ведмідь, звівшись угору, відступав задки на болото й заманював за собою Буланого, бо його широкі лапи не провалювались і сам він був легший за коня, якого засмоктувало багно. Але цього разу ведмідь прорахувався, бо хоч Буланий і застрягав, а проте завдяки своїй велетенській силі витягав з багна задні ноги, а підкованими передніми й зубами мотлошив ведмедя. Скоро ведмежі сліди зникли, зате далі через ціле болото видні-лися чіткі відбитки його тіла. Мабуть, кінь звалив ведмедя на спину, і той, не маючи змоги підвестись, почав котитися, щоб урятуватись від копит і зубів розлюченого жеребця, який гнався за ним аж до твердої землі. Підбадьорені тим, що вони вичитали зі слідів, хлопці почали напружено прислухатись і в тихому, прозорому після дощу повітрі почули нарешті дзеленчання дзвоника, що долинало з-під гори. Вони кинулись туди, але їх перестрів Буланий. Його ніби хто підмінив: розлючений, з високо піднятою головою, з розпатланою гривою, він кружляв навколо кобили з лошам і нікого до них не підпускав. Хлопці довго заспокоювали його ласкавими словами й манили сіллю, яку задля цього взяли, поки він упізнав їх. Такого двобою коня з ведмедем у селі ще не траплялося, і він приніс Буланому гучну славу. Відтоді його почали називати не «пасторським Буланим», а «ведмежим пострахом».
Після того Буланий рік у рік бився з ведмедями й завжди перемагав. Раз він прибіг додому зі слідами ведмежих пазурів. Якийсь досвідчений ведмідь ударив його лапою нижче очей і глибоко роздер шкіру, коли Буланий різко шарпнув головою.
Лишати на пасовиську такого дужого, войовничого жеребця було досить небезпечно. Проте інші коні знали його і сходили йому з дороги, а якщо навіть котрийсь недосвідчений жеребець підставляв себе під його копита й зуби, то Буланому вибачали, таку він мав велику славу. Мовляв, кінь, що поборов ведмедя, може собі все дозволити.