Вони опустилися в канал, що з’єднував вентилятор з підземними штреками. Стіни каналу зруйновані. Сергій Іванович звернув увагу спеціаліста на праву стіну: вона була закіптюжена біля фундаменту вентилятора.
— Тут був центр вибуху, — сказав Омельченко.
Понівечене колесо вентилятора, під яке вони підповзли, також мало сліди кіптяви.
— Зрозуміло, — лежачи на спині й оглядаючи лопаті колеса, мовив Омельченко. — Вибухівка була підкладена ось тут. Праворуч. Просто на фундаменті.
Сергій Іванович зішкріб нагар з лопаті колеса, зі стіни каналу й ретельно впакував усе те.
— Як ви гадаєте, скільки тут було вибухівки?
— Кілограмів чотири…
Вони продовжували огляд. Пересувалися навколішки, шукали залишки вибухового пристрою, зазирали в кожну щілину, розгрібали купи потрощеного каменю, перетирали в руках кожен шматочок штукатурки, землі, не втрачаючи надії щось знайти.
— Даремно це все! Після такого вибуху! — Миронов пошпурив геть від себе шматок штукатурки.
— Треба мати терпіння, мій друже. Терпіння. Раджу ніколи не забувати приказку: хто шукає, тон знайде, — мовив Сергій Іванович. — Я принаймні ніколи про неї не забуваю. Хоч щось повинно залишитись.
— Саме так… Тільки щось, — кинув Миронов.
Кожен із них подумки уявив картину жахливого вибуху… Піднявся дах, зі свистом летіли в повітря уламки вентилятора, зірвало двері, вікна, викинуло машиністку…
— Шукати треба, шукати і ще раз шукати.
Розгрібаючи на дні каналу землю, підполковник наштовхнувся на щось гостре, до крові порізав палець.
— Миронов, з лопатою сюди, будь ласка. — Ковальченко поглядом показав на купу землі. — Тільки обережно, — додав по паузі, а сам перев’язував палець носовичком.
— Товаришу підполковник, ви тільки погляньте, — озвався Миронов, за якусь мить піднімаючи металеву пластинку з рваними краями, вона мала на собі видавлені цифрові позначки і напис німецькою мовою.
Підійшов науковий співробітник. Усі стали уважно роздивлятися ту пластинку. Миронов тим часом знайшов два невеличких гвинтики з гайками й деформоване коліща з жовтого металу.
— Це, мабуть, залишки годинникового механізму, — мовив Омельченко.
— То ж «пекельна машинка»! — вигукнув Миронов.
— А чому ви гадаєте, що це залишки годинникового механізму? — запитав підполковник, роздивляючись пластинку і не приховуючи свого задоволення.
— А ось погляньте… Тут слово, що по-нашому означає «хід», ось позначення плюс і мінус, ось дугоподібна стрілка, ось по-німецьки написано «вперед» і «назад»… Такі позначки бувають переважно на годинниках.
У кінці каналу, в тому місці, де він з’єднувався з підземними штреками, вони знайшли дошку, а на ній помітили кілька рудих плям.
— Схоже на кров…
Миронов підняв дошку.
— Відпиляємо ось цей шматок, де плями, і відправимо на експертизу.
А з південного боку за залізничним насипом, який проходив всього за п’ятнадцять метрів від вентилятора, на глинистому вологому грунті вони виявили так звану «доріжку слідів». Відразу зробили необхідні заміри. Ті сліди вели від вентилятора у бік селища Черемушного. Чітким залишився рельєфний малюнок підошви й характерні пошкодження каблука на одному із відбитків.
— Зараз я приготую гіпс. — Миронов відчепив од ременя флягу з водою і попросив подати йому сумку, що лежала неподалік.
— Спершу зробіть фотознімки.
Підполковник ні на хвилину не забував про молодого слідчого, намагався на кожному кроці непомітно вчити його, виробляти в нього необхідні навики в роботі.
— Залив би гіпсом, і фотографії найкращого відбиття сліду вже не було б.
Миронов відразу зрозумів свою помилку, але не міг приховати радості: такі вдалі пошуки. Він укладав до валізи знайдені предмети.
«Радий, а сам не додумався зробити повторний огляд ретельніше. Добре, що збереглися сліди, — подумав підполковник, але нічого не сказав уголос, не став дорікати. — Навіщо? Досвід — справа наживна».
Дорогою вони обговорювали план подальших дій.
— Технічну експертизу, — мовив лейтенант, — доручимо Науково-дослідному інституту безпеки робіт у гірничорудній промисловості.
Підполковнику сподобалось, що Миронов першим висуває пропозиції, не чекаючи, що скаже керівництво.
— А от що робити з цією пластинкою? Тут я не знаю, товаришу підполковник…
— У Москві є годинниковий завод, і тому видається найдоцільнішим відправити пластинку в Московський науково-дослідний інститут судової експертизи, — сказав Сергій Іванович. — Поїдете ви. Власноручно все відвезете. До того ж зробите зупинку в Києві. Наше бюро експертиз ще не відкрилося, тож зайдете в Києві до судових медиків. Якщо то кров людини, хай визначать групу.