— Про все це потім, лейтенанте, — перебив його підполковник.
— Одне слово, ми знайшли залишки від годинникового механізму вибухового пристрою, який застосовують останнім часом спецслужби гітлерівської Німеччини…
— Значить, німецький диверсант…
— Матеріали експертизи вони вишлють трохи згодом.
— Що там у Києві? До криптографів заходив?
— Ще не дешифрували. Сказали, що як тільки… відразу вишлють.
— Добре, будемо чекати. А що з плямами крові?
— Людська кров. Акт дослідження вони поштою вишлють, а я привіз виписку. Ось… — лейтенант дістав із кишені вчетверо складений аркуш паперу, розгорнув його і простягнув підполковникові.
Миронов був збуджений, посміхався. «Що то — молодість! Привіз крихти інформації, хай навіть дуже важливої, але не вирішальної, а радості — мов бога за бороду вхопив».
Але підполковник нічого не сказав лейтенантові.
І раптом…
Несподівано, без стуку, до кімнати ввалився гурт озброєних людей — неголені, зморені, брудні. Підполковник кинувся до зброї, усвідомлюючи, що не можна втрачати жодної секунди, й нараз почув голосний сміх Миронова:
— Ха-ха-ха! Дурні ви! А якби я не розгледів? — Миронов уже тримав автомат напоготові.
Виявилось, то була група Войнова, що повернулась із бойового завдання.
Підполковник завмер, а за якусь мить також усміхнувся:
— Що ж ви, капітане. Треба ж думати! Так несподівано і в такому вигляді… Війна ж…
— Пробачте, товаришу підполковник. Доки я з охоронцем розмовляв, вони ось… на радощах… Пробачте… А вигляд у них, як і належить після бою.
— Голодні ми, як чорти! — кинув хтось із гурту.
— Що маєте їстівного, давайте. Ми заслужили. Банду в основному ліквідували.
Всі збуджені, радісні, але від утоми ледь на ногах тримаються.
— Нечай убитий…
— Сідайте до столу.
— Лише двоє втекло у волинські ліси.
— У мене трохи спирту є. Грамів по двадцять буде.
— Аж по двадцять?! Ну, хлопці, тут непогано живуть.
— Посидіти б, і то діло.
— Трьох у полон взяли, відвезли їх в Управління.
— Допитували?
— Так. — Капітан відкусив шматок хліба. — Серед полонених був і той, що зброю повертався збирати… Пам’ятаєте? Так от він сказав, що, побачивши чекістів, усі одразу відступили в ліс.
«І Чорнуха так сказав».
— Оунівці до Новозуївки не дійшли. Вони категорично заперечують свою причетність до вибуху.
— Заперечувати вони можуть…
— Товаришу підполковник, повірте мені, маю нюх, не брешуть. Один із наближених Нечая сказав, що коли вони дізналися про вибух від жителів Соснівки, то ватажок наказав негайно повертатися назад, аби вийти з цього району, — вони розуміли, що ми будемо шукати під кожним кущем.
Розповідь капітана Войнова підтверджувала здогад, що вибух — то справа рук ворожого диверсанта. Але все це майже не наближало до розгадки таємниці. «Хто він, той диверсант? І хто поранив капітана Нероденка? Чи існує зв’язок між вибухом і нападом на капітана? Навряд, але цілком можливо…» Згадавши про Миколу Нероденка, підполковник відчув, як болісно стиснулося серце. Аж дихати стало важко. «Коли ж це закінчиться?! Війна. Трагедії. Де тільки сили беруться, щоб усе це витримати? І я вже ніколи не побачу свого сина. Ніколи…»
8.
О сьомій ранку задзвонив телефон, черговий із сусіднього райвідділу держбезпеки сказав, що підполковника Ковальченка викликає на зв’язок начальник Управління полковник Іващенко.
Сергій Іванович розбудив Чорнуху, і вони, не гаючи ні хвилини, поїхали в райвідділ. Дорога була просто запруджена військами, що рухались на захід: колони солдатів, танки, гармати, автомашини з боєприпасами. Лише на десяту годину добилися до місця призначення.
— Запізнилися? — запитав Сергій Іванович у чергового.
— Ні. Заходьте до кабінету, — мовив молодий офіцер.
Підполковник подумки перебирав у пам’яті всі зібрані матеріали, готуючись доповісти начальникові Управління.
Нарешті пролунав дзвінок. У трубці такий знайомий голос. Сергій Іванович уявив полковника собі — високий, стрункий, правицею, сам того не помічаючи, постійно торкає густі чорні брови.
— Ну, як ви там, Сергію Івановичу?
— Та нічого…
— Хочу вас порадувати. По-перше, завтра в райвідділ приїздить генерал.
— Віктор Іванович?
— Так. Заступник наркома буде проводити збори. Готуйтесь і ви доповідати. Початок о дванадцятій нуль-нуль.
— Зрозуміло.
— По-друге, візьміть олівець і папір. Ми маємо дешифрований текст радіопередачі, яка велася з того лісового масиву. Пишіть: «Пане інженер, подруги Марії знесені вітром на північний схід. Під час приземлення вони були обстріляні. Доля невідома. Я опинився поза увагою. Зустрівся з продавцем. Передав ваші вказівки. Здійснено вибух об’єкта в Новозуївці. Подробиці при зустрічі. Виїжджаю на фронт». Ось так. Подумайте план подальших дій, щоб завтра ви змогли доповісти свої міркування. До зустрічі. Бажаю всього найкращого.