…На «Луговській» на ганку будиночка Сергія Івановича зустрів Миронов.
— Пантюхін прийшов, товаришу підполковник.
— Хто це Пантюхін?
— Чоловік Нестеровської. Каже, що хоче вас бачити.
Ковальченко відразу пригадав того чоловіка, він розмовляв з ним як із свідком. Звичайний собі хлопець, грамотний, приїхав сюди з Вологодської області, без відриву від виробництва закінчив курси шоферів, спершу працював у столярній майстерні, тепер — водієм вантажної машини, його фотографія на Дошці пошани.
— Він питатиме про дружину, — мовив підполковник. — Ви давно в неї були? Як вона там?
— Я був у неї півгодини тому. Погані в неї справи, товаришу підполковник. Непритомна. Марила. Уві сні на когось кричала: «Ідіть геть! Залиште нас у спокої! Ідіть геть!»
— Хто це чув?
— Черговий лікар.
— А що вона ще казала?
— Це все…
— А де ж Пантюхін?
— Он. — Миронов показав рукою. — Сидить на колодах.
— Клич його.
До кімнати Пантюхін зайшов несміливо, озирнувся, зняв тремтливими руками картуз, зібгав його і притиснув до грудей.
— Товаришу слідчий, я про жінку запитати хочу… Мене не пускають до неї… Як вона там?
Ковальченко заспокоював Пантюхіна, як міг. Сказав, що дружині ніби трохи краще, сказав, що лікарі не відходять від неї, що вони зроблять усе необхідне, аби врятувати її. А Пантюхін знову повертав на своє:
— Я хотів би побачити її, товаришу слідчий. Дозвольте.
— Такого дозволу я не можу дати. Нас самих до неї не пускають. Дозволити може тільки лікар, якщо вважатиме, що хворій це не зашкодить. Ось їй стане трохи краще, і тоді провідаєте.
— Ох, яке нещастя, — зітхнув Пантюхін. — Хто це міг зробити?
Пантюхін натягнув картуза й повільно вийшов з кімнати.
Підполковникові все зринали в пам’яті ті слова: «Залиште нас у спокої! Ідіть геть!» Що то було? Марення? Але ж люди в такому стані дуже часто говорять про події, які в їхньому житті мали велике значення, тривожили їх, позбавляли спокою. До кого вона зверталась? «Ідіть геть!» До лікарів? Навряд. Вона казала: «Залиште нас…». Не «мене», а «нас». І ніхто її не відвідував у лікарні. Це точно. З ким же це вона говорила? І чи мають ці слова якесь відношення до справи? Запитання, запитання… Як легко вони народжуються і як важко знаходити на них відповіді.
— Товаришу Миронов, завтра в райвідділ приїздить заступник наркома. Мені треба готуватися до доповіді. А ти зараз сходи ще раз у лікарню, негайно сходи, попередь медиків, хай вони про ті слова нікому нічого не кажуть. Зрозумів? І нагадай, що без нашого дозволу до Нестеровської нікого не можна пускати. О, ледь не забув! Зачекай! Я розмовляв щойно з начальником Управління, розшифрували радіопередачу… Ось почитай…
Миронов пробіг поглядом, потім прочитав уголос і вигукнув:
— Ет, дідько! Таки диверсант!
Наступного дня рівно о дванадцятій годині на подвір’я райвідділу держбезпеки заїхала автомашина, і незабаром до кабінету зайшли генерал Коломієць і його помічник. На них уже всі чекали: начальник райвідділу, підполковник Ковальченко, Миронов і капітан Войнов, який знову очолював оперативно-пошукову групу.
Віктора Івановича Коломійця Сергій Іванович знав з довоєнних часів. Колись, ще молодим юристом, Ковальченка направили в його підрозділ для проходження служби в органах державної безпеки. Тоді Коломієць був полковником. Коли почалася війна, Сергія Івановича закинули в німецький тил, і вони надовго розлучилися, але їхні сім’ї надалі товаришували. Після визволення Києва від фашистських окупантів вони знову опинилися разом у Наркоматі держбезпеки.
— Ну як, трохи відійшов? — запитав Коломієць і поклав руку давньому товаришеві на плече.
— Таке не забувається, Вікторе Івановичу. Кепсько на душі, — зітхнув підполковник.
— Тримайся, друже.
Ніхто з присутніх не знав, про що вони говорили. Сергій Іванович ні з ким не поділився своїм горем: не хотів зайвий раз травмувати себе та й інших.
— Був я нещодавно в Ровно, — сказав генерал. — Ходив на могилу…
— Як дружина? — зупинив його підполковник. — Вона після смерті сина зовсім занепала духом…