— Так, — мовив генерал, підводячись з-за столу. — Тут є про що подумати. Підполковник правий, на мою думку, — треба шукати тайник. І робити це якомога швидше. Які в нас можливості, товаришу Іващенко?
— Полк НКВС тут недалеко, а саперів розшукаємо. Домовимось. Військові нам ніколи не відмовляли.
— Якщо виникнуть якісь труднощі, дзвоніть мені, а поки що треба збільшити в цьому районі лісу кількість оперативних груп, бо не виключено, що агент таки з’явиться тут. На час проведення операції до вас будуть відряджені співробітники з інших управлінь держбезпеки республіки.
— Спасибі, товаришу генерал.
9.
Підполковника розбудило шалене дзеленчання будильника. Миронов завів його звечора, як кажуть, на всю котушку, і будильник дзвонив довго й нудно, здавалось, і мертвого міг розбудити, та Миронов навіть не поворухнувся.
Сергій Іванович підвівся. Була восьма година ранку. Він підійшов до вікна й розсунув фіранки. Дощ за вікном. Він шов третій день. Не дощ, а справжня злива. Грім. Блискавки. І холодні небесні ручаї.
Підполковник дивився крізь шибу на подвір’я будови. «Луговська» жила своїм життям: на будівельному майданчику чоловіки й жінки просіювали пісок, подавали його разом з цементом до бетономішалки, величезний тягач, гримкотячи гусеницями, підвозив лафети, з механічних майстерень долинали гучні удари молота, звідусіль — шум різних механізмів. Одразу за майстернями — вентиляційна установка, довкола неї кипіла напружена робота: заливаючись, свистів паровоз, за ним тяглася низка вагонів…
І той паровозний свисток раптом знову так болісно нагадав…
Мати проводжала його в далеку дорогу. Він їхав вступати до училища в Херсон.
— Ти не хвилюйся, Сергійку. Ти їдь, я вже якось… Все буде добре… Тобі треба вчитися…
Село їхнє, Скричани, було далеко від станції — дев’ятнадцять кілометрів, але старенька мати пішла проводжати сина.
— Ти не хвилюйся, Сергійку, я мов те дерево скрипуче, я довго житиму…
Мати втішала його, а він не знаходив слів, щоб хоч якось утішити матір.
— Тобі треба вчитися, синку. Ти їдь, про мене не думай, але й не забувай. Пиши. Ти ж у мене один.
А на вокзалі обняла й завмерла надовго, притиснула сина до грудей. Сльози струменіли її обличчям.
— Ти пробач, синку, пробач… Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе таким, як ось зараз, на все життя, мій милий…
Оголосили посадку, і він пішов до вагона, через вагонне вікно дивився, як мати ніяково втирала сльози. А потім поїзд рушив, мати розчулено помахала рукою, а паровоз засвистів, і поїзд почав набирати швидкість.
Більше він матері не бачив. Уже після війни дізнався, що гітлерівці розстріляли її за зв’язок з партизанами.
Коли він чув свисток паровозів, відразу зринав у пам’яті образ матері, її ніякові сльози, і прощальний помах руки, і голос: «Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе…»
Несподівано у двері постукали, і Сергій Іванович, повернувшись од вікна, голосно проказав:
— Хто там? Заходьте!
Поріг переступив мокрий до нитки Черненко, у нього в руках — якийсь пакунок.
Вони два дні не бачились. Черненко тягнув за двох — Корольчука відкликали в Управління «до особливого розпорядження». Коли той мав повернутися, було невідомо.
— Чим порадуєте?
— Ось мій сьогоднішній улов, Сергію Івановичу. — Черненко підійшов до столу й поклав пакунок.
— Що це?
— Детонатори.
Підполковник розгорнув пакунок: справді, два детонатори і метрів п’ять бікфордового шнура. Сергій Іванович здивовано подивився на Черненка.
— Поясніть, будь ласка.
Нарешті прокинувся Миронов, рвучко підхопився з ліжка, підбіг спершу до вікна, помахав руками, мовби робив ранкову фіззарядку, потім підійшов до столу, втупився в розгорнутий пакунок.
— Це що? — запитав, ще остаточно не прокинувшись.
— А сам не бачиш?
— Додаток до «пекельної машинки»? Ну, чого мовчиш? На слід натрапив? Ну?