Вони заглянули, здавалось, у кожну шпарку, обійшли всю садибу: були і в сараї, і в коморі, і в погребі — проте нічого, що могло зацікавити підполковника, не знайшли.
— Заходьте до хати, — мовила господиня. — Заходьте, дорогі мої. Я вас борщем пригощу, коржами з маком. Заходьте.
Ліворуч від входу — розмальована півниками і квіточками селянська піч, біля стіни — акуратно застелене ліжко, на ньому подушки одна на одній, праворуч — лава, посередині кімнати — стіл, на ньому — хліб, тарілки, ложки, виделки, з-під рушника визирали два облуплених полив’яних горщики.
— Сідайте до столу, сідайте… А я спершу подумала, що ви з фронту…
— Когось чекаєте? — запитав підполковник.
— Та як вам сказати… Брат недавно заїздив. У тридцять шостому як поїхав, завербувався на роботу, мов під лід пішов, думала вже, загинув, а він об’явився. Лейтенант. З госпіталю на фронт їхав. Побачила вас, а у самої аж серце завмерло, невже, думаю, з ним щось трапилось. Час такий… Чоловіка я втратила, тепер за брата боюся.
Господиня підійшла до столу і поставила перед кожним по тарілці, почала різати хліб. І раптом…
Серце підполковника аж зайшлося: жінка тримала в руках фінку з відламаним вістрям!
«Невже це той самий ніж? Той самий ніж, з яким нападали на капітана Нероденка?..»
Коли господиня відійшла до печі, насипаючи борщ у тарілки, підполковник взяв ніж і приклав до леза уламок, знайдений в лісі, — він його постійно носив із собою.
Лінії зламу повністю збіглися.
«Той самий ніж, яким злочинець мало не вбив капітана Нероденка. Але ж як він сюди потрапив?»
Ковальченко показав поглядом, і дільничний міліціонер відразу зрозумів його.
— Що ж це ви, Галино Максимівно, холодну зброю переховуєте? — мовив міліціонер до господині. — Це, знаєте, законом переслідується.
— Яку зброю? А-а-а… Ножичок… Альоша залишив.
— Який Альоша?
— Брат мій. Ну, я ж казала… Заїздив до мене дорогою на фронт.
Міліціонер дістав з планшета аркуш паперу.
— Змушений забрати у вас цей ніж і скласти протокол.
— Ой господи, що ж тепер буде?..
Підполковник уважно стежив за поведінкою господині, прислухався до кожного слова розмови, аби на випадок необхідності вчасно спрямувати розмову в потрібне річище.
— Не хвилюйтесь, ми попросимо лейтенанта, — звернувся підполковник до дільничного, — щоб він у протоколі чітко записав, що цей ніж не ваш.
Хазяйка зраділа:
— Так, не мій… Не мій! Я ж казала — брат забув.
— Добре, тоді я так і запишу, що, за словами господині, цей ніж залишив… Як прізвище брата?
— Матвійчук. Олексій Максимович Матвійчук… Скажіть, а братові моєму за це нічого не буде?
— За це нічого йому не буде, — сказав Сергій Іванович. — Він людина військова і має право носити з собою такий ніж. Ну, а втрата його — біда невелика.
Коли нарешті вони вийшли на вулицю, дільничний звернувся до підполковника:
— Сергію Івановичу, я тут з господинею розмовляв, розпитував її. Гадаю, вам цікаво буде… Народилася вона і жила у Вінниці разом з ріднею. Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року батько з матір’ю розлучилися, — батько тоді саме повернувся із ув’язнення, яке відбував ніби за хуліганство, п’яничкою був. Мати не хотіла з ним жити далі, взяла двох молодших синів і пішла, а Галина і Олексій залишилися з батьком. Того ж року батько помер. Галина Максимівна одружилася і переїхала до Новозуївки, до чоловіка у власний будинок, перейшла на прізвище Коркошко, а брат Олексій завербувався на роботу до якогось північного лісопромислового господарства. Чоловік Галини Максимівни загинув на фронті… Оце ніби все.
Міліціонер дістав цигарку, закурив, кілька разів жадібно затягнувся димом.
— До речі, коли згадали про брата, вона мало не заплакала… Я їй кажу, чого, мовляв, плакати, адже живий брат, офіцер. А вона каже, він так попрощався зі мною, що на душі неспокійно. Сказав, прощай, сестро, може, і не повернусь я до тебе.
Складалося враження, що Коркошко про брата нічого не знала. Та й не дивно — важко було припустити, щоб він бодай словом прохопився перед нею про свої злочинні справи. А щодо слів: «…може, і не повернусь я до тебе» — то, певно, Матвійчук думав: якщо сестра колись і дізнається про нього правду, то згадає і цю прощальну розмову.
Повернувшись у районний відділ держбезпеки, підполковник Ковальченко відразу ж доповів керівництву про результати відвідин.
— Затриманого треба відправити до Управління, — погодився полковник Іващенко. — Я даю заявку на оформлення документів. Направляй до мене Миронова. Вітаю, Сергію Івановичу! Я відчуваю — це кур’єр.