— Спасибі за вітання. Але ж до кого він приходив на зв’язок? Хто Продавець?
14.
Підполковника очікував Черненко. Він був веселий, зустрів Сергія Івановича, вискочивши насередину кімнати, виструнчився, хвацько доповів:
— Новини є, товаришу підполковник!
— Чому так офіційно?
— Статут вимагає!
— Сідайте, Анатолію Петровичу, зараз не до жартів. Розповідайте.
— Знайшов я дівчину, Марію Сидоренко, живе в селищі… Вона бачила вночі на території вентиляційної установки чоловіка Нестеровської того ж самого дня і на тому самому місці, де показували слюсарі Курилов і Бойчук.
Сергій Іванович був здивований вкрай:
— Чоловіка Нестеровської?
— Так.
— Пантюхіна?
— Так. Саме Пантюхіна.
За годину вони вдвох уже розмовляли з Марією Сидоренко.
— Того вечора я затрималась на танцях і пішла навпрошки додому по шпалах… Коли дійшла до вентиляційної установки, побачила, як звідти вийшов Пантюхін, піднявся на насип і пішов мені назустріч, але коли помітив мене, повернув ліворуч, зійшов з насипу й подався у поле.
— Ви певні, що це був Пантюхін?
— Так… Я його впізнала.
— В чому він був одягнений?
— У ватянику. На голові картуз.
— О котрій годині це було?
Дівчина задумалась:
— Десь відразу за північ…
Попередивши Марію Сидоренко, щоб вона нікому не казала про їхню розмову і про те, що бачила вночі саме Пантюхіна, вони почали міркувати, що ж робити далі. Затримувати Пантюхіна? Ще ніби не було достатніх підстав. Викликати на допит — передчасно. Якщо він Продавець, то після допиту, безсумнівно, відразу втече.
Насамперед підполковник доручив Черненкові найретельніше дізнатися про особу Пантюхіна, а також поцікавитись, чи немає в нього взуття зі слідами, схожими на ті, що лишилися на місці злочину. Треба було довідатися, яка група крові в Пантюхіна, але діяти мусили вкрай обережно, аби не викликати ні найменшої підозри.
На другий день Черненко доповів, що подібного взуття виявити не вдалося. Щодо групи крові, ніяких відомостей у поліклініці і лікарні немає, треба організувати медичний огляд, а для цього потрібен час і сприятливі обставини.
Велику надію підполковник Ковальченко покладав на допит кур’єра Матвійчука. Під тиском незаперечних доказів мусив би назвати свої зв’язки, і тоді саме собою могло вирішитись питання з Пантюхіним. А тим часом було наказано вести за Пантюхіним постійний пильній нагляд.
Матвійчук був досвідченим шпигуном і розумів, що держбезпека не обмежиться цікавістю до його спроби перейти лінію фронту. Інакше б його не передавали із спецвідділу в тилові органи радянської контррозвідки. Але він не знав, що ж саме відомо радянським чекістам. Спершу намагався все заперечувати.
Підполковник Ковальченко вирішив не зволікати. Він вийняв із шухляди столу фінку і поклав її перед Матвійчуком, а сам уважно спостерігав за його поведінкою. Той ледь помітно напружився, сів зручніше на стільці.
— Це ваш ніж?
— Ще чого… В мене такого не було.
— Цю фінку ми знайшли у вашої сестри Галини Максимівни. Ви її забули в неї. Чи не так?
— Ну то й що?
— А те, що уламок цього леза у мене.
Сергій Іванович дістав його і поклав перед Матвійчуком.
— Я знайшов це в лісі…
Матвійчук мовчав.
— Це свідчить про те, — вів далі підполковник, — що там, у лісі, ви підступно напали на капітана Червоної Армії і дуже серйозно його поранили…
Підполковник зробив паузу, Матвійчук підвів погляд, і якусь мить вони дивилися просто в очі один одному.
— …ось цим ножем.
— Ні! — крикнув Матвійчук. — Це все неправда!
— Чому ви напали на капітана? Мовчите…
Матвійчук похмуро сидів, і пригадувалось йому все, що тоді трапилось у лісі… До ще не виритого тайника вийшов капітан. Довелося його… Ні, не вбив. Ось каже підполковник, що поранив. Не пощастило. З самого початку не щастило. І ніж поламав… Заштовхував у яму під коріння рацію, поспішав, а все довколишнє ніби змовилось йому перешкоджати: земля кам’яниста, плетиво коріння… Він допомагав собі ножем. Але коли він обламався — не пам’ятає, помітив це вже згодом. Як по-дурному все вийшло…
Сергій Іванович відчинив шафу, де лежала рація, і показав її Матвійчукові.
— Ви залишили на цій рації відбитки своїх пальців. А ось розшифрований текст вашої радіограми до «пана інженера».
— Досить… — видихнув Матвійчук.
Підполковник Ковальченко підійшов до нього і пригостив цигаркою: