— Та не карайтесь, Сергію Івановичу, — заспокоював Черненко. — Невдачі у кожній роботі трапляються. Він далеко не втече. На наші перепони напореться.
«Чи ж наскочить він на наші перепони?»
Підполковника Ковальченка поклали в ту ж саму лікарню, де лежав і капітан Нероденко, до того ж самого лікаря. Поранення виявилось серйозним. Лікар сказав, що доведеться лежати не менше місяця. Ковальченка щодня провідували товариші по службі. Одного разу прийшов Миронов і не міг стримати вдоволеної посмішки:
— Знайшли черевики, Сергію Івановичу. Довідались, що Пантюхін щось виносив у торбі на смітник, аж за містом. Це викликало підозру. Довелося подлубатися в смітнику. Знайшли! Експертиза підтвердила — наслідив Пантюхін.
Часто приїздив полковник Іващенко. Одного разу він запитав:
— Може, дружину викликати?
— Ні. Вона нічого не повинна знати, — мовив Сергій Іванович. — Ми недавно втратили сина, і якщо вона дізнається, що зі мною щось трапилось, їй буде зовсім погано… Ви ж самі розумієте… Я про все розповім їй потім, коли повернуся… з відрядження.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Тепер, коли вона стала пенсіонеркою, то часом не знала, куди себе подіти. Тож і вирішила провідати свою давню знайому, Тамару. Тамару Василівну.
Поїхала. Поїзд нестримно ніс її, скорочувалась відстань, а вона й не думала і не гадала, що їй принесе ця поїздка, які глибини пам’яті сколихне, доторкнувшись до найболючішого. Вона не здогадувалась, що їде на зустріч із сином.
Перший день вони з Тамарою просиділи вдома, все ніяк не могли набалакатися. А другого дня зрання вийшли у місто.
— Ходімо, покажу тобі наш Палац культури. В кіно можемо сходити.
Біля Палацу культури вони побачили афіші про засідання виїзної сесії військового трибуналу.
— Кого судять? — поцікавились вони в людей. — Кажуть, якогось німецького шпигуна.
— Ходімо послухаємо, — мовила Тамара.
Вільних місць у залі не було, Багато хто стояв просто біля стіни і в проходах між кріслами. В залі було душно, і вони вже навіть подумали відразу вийти на вулицю, продовжити розмову, адже стільки років не бачились, аж тут раптом молоді хлопець і дівчина, угледівши літніх людей, підхопилися, запропонували їм свої місця.
Процес уже розпочався.
— Введіть підсудного, — мовив головуючий.
Двері на сцені відчинилися, зайшов солдат, а за ним чоловік в арештантському одязі в супроводі ще двох озброєних військових. Він пройшов похнюплено, до всього ніби збайдужілий, руки за спиною. Сів на лаву підсудних. Все це було схоже на спектакль, принаймні для Тамари. На сцені вона звикла дивитися вистави.
Головуючий оголосив, яку саме справу розглядатиме виїзна сесія військового трибуналу, назвав осіб, запрошених на засідання, нарешті проказав:
— Підсудний, встаньте!
Заарештований підвівся, поглянув довкола.
І їй чомусь здалося, що вони зустрілися поглядами, здалося, що він подивився просто на неї. Ще нічого не могла зрозуміти, лише відчувала в глибинах єства щось трепетне, бентежне… і страшне. Вона мимохіть схопила і стисла руку подруги.
— Що з тобою? — запитала Тамара.
— Нічого, — кволо відповіла вона. — Нічого, Тамарочко.
— Підсудний, назвіть своє прізвище.
— У мене їх багато, — спробував посміхнутися заарештований.
— Коли вас затримали на території Угорщини, ви назвалися Шварцом. Так? А до цього під якими прізвищами ви жили?
— До цього жив під прізвищем Казинцева Георгія Панкратовича…
Підсудний надовго замовк.
— Ну, продовжуйте.
— Ще був Кучинським Яковом…
— А яке ваше справжнє прізвище?
Підсудний похнюпився, довго мовчав, ніби вагався, але так нічого не сказав.
— Ну, що ж. Суд у цьому розбереться.
Секретар почав зачитувати текст звинувачення. Він читав не поспішаючи, голосно і розбірливо. А вона сиділа, все стискаючи руку Тамари, зітхала, в її душі щось відбувалося, але вона ще не могла зрозуміти, що ж саме, щось гаряче й пульсуюче розливалося усім тілом.
— Може, ходімо? Кіно подивимось… — пошепки запитала Тамара.
— Ні, побудемо ще трохи… Послухаємо…
— «…Слідчі органи Угорської Народної Республіки порушили проти Августа Шварца карну справу і, провівши необхідне розслідування, передали справу разом з арештованим Радянському Союзу для встановлення особи Шварца і перевірки його показань. Проведеним органами державної безпеки Союзу РСР розслідуванням встановлено, що Август Шварц насправді є Хом’яковим Миколою Івановичем, громадянином СРСР, росіянином, 1919 року народження…»