— І тому добровільно здалися в полон? Ваша спроба втекти до Федеративної Республіки Німеччини викликана бажанням зустрітися з капітаном Алексом?
— Так, якби мені вдалося потрапити до Німеччини, я шукав би «пана інженера», бо розраховував на його допомогу…
— Скажіть, коли ви закладали вибухівку під вентилятор на «Луговській», ви усвідомлювали, що може загинути ваша дружина?
Підсудний довго мовчав, нарешті тихо мовив:
— Вона чула нашу розмову з Матвійчуком, вона могла видати… А ще я був певен, що загибель дружини відведе від мене підозру.
— Негідник! — крикнув хтось із залу.
— Товариші, спокійніше! Продовжуйте, підсудний, — підвівся головуючий.
— Я хочу зробити заяву… — Підсудний подивився на свого захисника, і той поглядом підтримав його.
— Будь ласка, — дозволив головуючий.
— Я не Хом’яков. Я був Пантюхіним, і Казинцевим, Кучинським і Шварцом… Але тільки не Хом’яковим. Тут трапилась помилка, і я прошу суд виправити цю помилку.
Він підсвідомо відчував, що в залі сидить його мати, і останньою вцілілою, не зогнилою клітиною свого єства ще намагався чомусь зарадити, щось врятувати. Але що він міг врятувати? Материнська любов всепрощенна, але й вона не пробачить йому нічого, і ці люди в залі, і мільйони загиблих.
Слова попросив захисник.
— Товариші судді, підтримуючи заяву свого підзахисного, я хотів би звернути вашу увагу на те, що в нашому розпорядженні є лише повідомлення довідкової картотеки Міністерства внутрішніх справ про те, що арештований є Хом’яковим. Ніяких доказів з цього приводу у справі немає. А якщо це твердження виявиться помилковим і наш підсудний не є Хом’яковим?
І раптом серед дзвінкої тиші залу підвелася стара жінка, вже зовсім сива, якусь мить вона стояла, ніби вагалася, потім якось безтямно попрямувала до виходу. З її уст зривалися зітхання:
— Ой, Хом’яков же він… Хом’яков він…
Люди розступилися, давали жінці дорогу.
А підсудний, побачивши старечу постать, безвільно опустився на лаву, обхопив голову руками і раптом надривно, страшно закричав:
— Мамо! Пробач!
Жінка прихилилася щокою до холодної, пофарбованої зеленим стіни і заплакала. Доля звела їх тут, у цьому залі, але не радість зустрічі виповнила душу, а тяжке горе обпалило серце.