— Генерал… — мовила стиха Наталя, даючи телефонну трубку. Голос дружини видавав хвилювання.
Сергій Іванович вийшов до яскраво освітленого коридора, подумки поцінувавши завбачливість Наталі, — світло прогнало залишки сну.
— Ну, як життя, Сергію Івановичу? — запитав генерал.
Ковальченко нещодавно повернувся із відрядження на Донеччину. Там довелося чимало попрацювати, розслідуючи злочини німецьких карателів. Безсонні дні і ночі. А перед очима — син. Загинув! Вже ніколи його не побачити.
— Спасибі. Відпочив…
— Тож самопочуття…
— Добре, — посміхнувся Ковальченко.
— Знову треба їхати, Сергію Івановичу. Схоже на диверсію.
— Я готовий, товаришу генерал.
— Зараз за вами приїде машина.
…У приймальні заступника наркома державної безпеки чекали капітан Нероденко, ще молодий слідчий, але вже з досить великим власним досвідом, і кілька оперативних працівників. Коли зайшов підполковник Ковальченко, черговий офіцер підвівся.
— Ну от, всі зібралися. Заходьте!
Генерал запросив усіх сісти за стіл ближче до нього. Він був дуже втомлений від постійного недосипання, хвилювань, помітно схуд, гімнастерка на ньому була мов з чужого плеча. Тяжкі часи війни нікого не обминали. Проте, незважаючи на втому, генерал навіть намагався жартувати:
— Ну, позліталися, орлята?
Він підійшов до сейфа і взяв там спецповідомлення обласного Управління держбезпеки, прочитав його вголос:
— «Сьогодні о вісімнадцятій нуль-нуль на об’єкті «Луговська» була підірвана вентиляційна установка. Припинилась подача повітря під землю. Машиніст вентилятора Нестеровська Галина Іванівна тяжко поранена. Підземні роботи припинено. Люди виведені на поверхню через запасний вихід. Загальні втрати на суму шістсот тисяч карбованців».
Генерал поклав спецповідомлення до сейфа і тихо вів далі:
— На місце виїхала оперативна група обласного Управління держбезпеки. Ваше завдання — допомогти в організації і проведенні всіх заходів по розслідуванню злочину і розшуку винних. Є припущення, що вибух зроблено гітлерівськими агентами, яких закинули до нас у тил.
Генерал подивився на підполковника Ковальченка, і той підвівся, як і належить підлеглому.
— Сиди, — зупинив його генерал. — Тобі доведеться прийняти керівництво, Сергію Івановичу. Очолиш роботу слідчих. Помічник у тебе буде бойовий. — Генерал посміхнувся до капітана Нероденка. — А ви, хлопці, відповідаєте за проведення розшуку. — Генерал звернувся до оперативних працівників: — Старший — майор Короленко.
Якусь мить панувала тиша. Кожен із них уже тоді напружено думав про деталі проведення майбутньої операції.
— Ви ні на хвилину не повинні забувати, — розважливо говорив генерал, — що у визволених районах республіки залишена і діє агентура розвідувальних органів фашистської Німеччини. Закидають і нові розвідувально-диверсійні групи. Вони одягнуті у форму радянських військовослужбовців, озброєні, мають радіостанції, вибухівку, гроші. До того ж дехто із зрадників, що не встигли втекти разом з гітлерівцями, також чинять злочини. І пам’ятайте про залишки озброєних націоналістичних банд, які після проведення операцій по боротьбі з ними в західних областях України почали з’являтися в Новозуївському районі, куди ви й вирушаєте.
Генерал підвівся і подивився на годинник.
— Ну от. Здається, все зрозуміло. Будемо закінчувати.
Всі підвелися.
— Машини незабаром подадуть до центрального входу. О п’ятій годині ранку — літак. Бажаю успіху!
Генерал кожному потиснув руку.
2.
На аеродром вони прибули ще вдосвіта, о четвертій годині. Як і в місті, на аеродромі — жодного вогника. Світломаскування. Все довколишнє тонуло в нічній темряві. Тільки підійшовши до злітних доріжок, вони побачили ледь помітні контури літаків, а біля одного з них почули притишені голоси пожвавленої розмови.
Черговий офіцер, що їх супроводжував, відрекомендував екіпаж:
— Командир корабля Яків Іванович Незванов, — показав поглядом на майора, що саме одягав шолом. — А це Сергій Білан, стрілець-радист. — Він поплескав по плечу старшого сержанта. — Бажаю всім щасливої дороги! — Черговий козирнув і зник у темряві.
«Яків Незванов… Яків Незванов…»
Сорок другий рік… Загін спеціального призначення закидали в глибокий тил ворога. Ось так само назвали тоді прізвище Незванова. Він мусив провести літак до партизанської бази. Летіли через лінію фронту. Потрапили під обстріл німецьких зеніток. Яків Незванов був тяжко поранений — осколком пошкодило плече, на лівій щоці — рана, кров швидко просочувалась крізь гімнастерку. Ковальченко зазирнув до кабіни, побачив те все і не знав, як зарадити, навіть на слово не спромігся першої миті. А пілот усміхнувся, затискаючи долонею рану на щоці, і сказав: