— Сергію Івановичу… — ледь чутно видихнув Нероденко, помітивши підполковника, і дві кволі свічечки спалахнули яскравіше.
Ковальченко підбіг до ліжка, спробував, як міг, приховати на обличчі свій біль, тривогу, свій розпач. «Який він блідий… І як важко дихає… Невже помре?! Невже?!»
— Колю! Ну як ти? Бачу, тримаєшся як козарлюга. Молодець!
Нероденко посміхнувся.
— Вже, мабуть, я не… житиму… Але хочу… треба сказати… Може, знадобиться… Після бою… коли я повертався… на мене кинувся чоловік… у формі… радянській… лейтенант… вище середнього зросту… кремезний… міцний в руках… смаглявий… ніс із горбинкою… волосся, здається, чорняве…
Нероденко глибоко вдихнув і закашлявся.
— Товаришу підполковник, більше не можна… Ні хвилини більше не можна… Спокій, спокій йому потрібен, — зашепотів черговий лікар.
— Сергію Івановичу, я повинен…
Слова раптом урвалися. Капітан знепритомнів.
— Він буде жити? — запитав підполковник, боячись зустрітися з лікарем поглядом і прочитати в ньому безсловесну відповідь.
Лікар довго мовчав, врешті тихо мовив:
— Дуже мало надії… Потрібна операція. Але в умовах районної лікарні її зробити майже неможливо. Пораненого треба терміново відправляти до столиці або принаймні до найближчого госпіталю.
Через півгодини Сергій Іванович зв’язався по телефону з начальником Управління держбезпеки, доповів про поранення слідчого. Начальник пообіцяв, що відразу домовиться з військовою частиною про літак.
Того ж дня капітана Нероденка відправили до столиці.
…Як війна переплела долі людей. Одних вона навіки роз’єднала. Інших — повела спільною дорогою. З Нероденком Сергій Іванович познайомився в партизанському загоні імені Щорса. Микола Нероденко був там разом із батьком, Петром Івановичем. Батька, командира розвідки, Ковальченко знав набагато краще, був під його командуванням. Вони з Петром Івановичем швидко порозумілися і заприятелювали. Петро Іванович в юності працював у вагоноремонтному депо. Коли почалася революція, він очолив страйк залізничників на станції Жмеринка. Згодом вступив до підпільної більшовицької організації, боровся з гетьманською владою на Україні, був заарештований, втік… У громадянську війну він — працівник ЧК у Вінниці. Потім — робфак, Київський політехнічний інститут, працював на заводі, перед війною знову повернувся до служби в органах держбезпеки. Життєвий шлях батька не міг не вплинути на долю сина. Микола вирішив торувати батьківську стежку — став чекістом. Вони з Ковальченком закінчили, хоч і на різних курсах, юридичний факультет Київського університету, і це їх ще більше зближувало в партизанському загоні. Одного разу Микола Ковальченко із грудою йшов у ворожий тил, прикривав їх Нероденко-батько. Під час перестрілки з есесівцями Петро Іванович загинув. Важко пережив Ковальченко смерть бойового товариша. І ось другий удар підступної жорстокої долі — Микола, його син.
Заглибившись у спогади, Сергій Іванович і не помітив, як зайшов на прохідну будови.
— Ваша перепустка!
Підполковник показав посвідчення, зайшов на територію «Луговської» і попрямував до невеличкого дерев’яного будиночка, в якому вони мали жити й працювати. Райвідділ держбезпеки розташований далеченько, в сусідньому районі, тож вони вирішили отаборитись «ближче до виробництва».
На ганку стояв Черненко і про щось жваво розмовляв із молодими лейтенантами. Коли підполковник підійшов, ті урвали розмову й відрекомендувалися:
— Слідчий Миронов.
— Оперативний уповноважений лейтенант Корольчук.
Обидва світловолосі, атлети, але Миронов — високого зросту, смаглявий, а Корольчук — нижчий, у плечах могутній.
— Ну що ж, товариші, ходімте, поговоримо про справу.
Зайшли до невеличкої кімнати, майже квадратної, електрична лампочка на довгому шнурі звисає з-під стелі, гасова лампа стоїть на тумбоцчі біля дверей, на випадок, якщо зникне струм, посередині кімнати — стіл і довкола нього чотири табуретки. Чотири ліжка попід стінами.
— Ще одне ліжко пізніше занесуть, Сергію Івановичу. Сідайте, — мовив Миронов. — Може, перекусимо? У нас трохи м’яса тушкованого є.
Коли сказали про їжу, Ковальченко пригадав, що їли вони востаннє ще вчора, і відразу аж у голові запаморочилось, ковтнув слину. А Черненко посміхнувся:
— Я вже зовсім охляв, Сергію Івановичу.
— А де Чорнуха?
— У дворі. З машиною возиться.
— Клич його.
Черненко поплескав по плечу лейтенанта Корольчука і лукаво підморгнув:
— Зараз ми організуємо чайку гаряченького. З міцною заваркою.