— Ану, хто побіжить наввипередки зі мною? Я ще можу бігти!
І не дуже швидко побіг униз схилом, але завмер на місці враз, коли Ліщина тупнув лапою.
— А де решта? — спитав він. — Де Кульбаба, Кучма?
Тієї миті з вересу видибав Кульбаба, за ним — Козелець, тоді П’ятий.
— Глянь, Ліщино-ра, — сказав Жостір, показуючи лапою на долину, — Срібний і Кучма вже внизу! Вони чекають на нас.
На тлі кущів дроку виразно видніло ясно-сіре хутро Срібного, але Кучми Ліщина не бачив, поки той не помчав їм назустріч.
— Чи всі тут, Ліщино? — спитав він.
— Авжеж, усі! — замість Ліщини відповів Ожина. — Казав же я тобі, що Ліщина — справжній Головний Кріль! Ліщино-ра, чи не…
— Ліщина-ра? Головний Кріль? — перепинив його Кучма. — Фрітх в осиному гнізді! День, коли я назву тебе, Ліщино, Головним Кролем, запам’ятається вам усім! Я перестану битися того дня!
Ці слова й справді всім запам’ятались — як і той майбутній день, але він поки-що таївся в невідомості, передбачити яку не міг ніхто, тож бідолашному Ліщині лишалося тільки одвернутись, думаючи знічено, що й справді його роль у переході через пустирище навряд чи була така вже велика.
— Ну, Жолудю, — сказав він, — ти хотів позмагатися наввипередки — то я біжу з тобою!
За хвильку кролі вже бігли попід сріблястими березами, й коли сонце, зійшовши, викресало червоні й зелені іскри на краплях роси, що всіяла листя папороті, вони продерлися крізь живопліт, далі через неглибоку канаву і вскочили в густу лугову траву.
12. ЧУЖИЙ У ПОЛІ
Дійти до кінця всіх тривог і страхів! Відчути, як хмара, що давила, нависала над вами, враз розвіялась — та хмара, що гнітила серце, змушувала забути щастя, мов далеку, бліду згадку! Цієї радості зазнають чи не всі живі створіння…
Купаючись у промінні сонця, стомлені кролі безжурно паслись собі на лузі, от ніби набігли з поблизького пагорка. Тяжкий нічний перехід, спотикання в цупких обіймах вересу були забуті, неначе райкове сонце розтопило все те своїм промінням. Кучма з Козельцем ганялися один за одним по високій траві. Вероніка перестрибнув через струмочок, що протікав серед лугу, а коли Жолудь спробував і собі перескочити, та впав у воду, Срібний почав із ним жартувати: качав товариша в сухому дубовому листі, аж поки той зовсім висох. Коли сонце підбилося вище, спиваючи росу, кролі потяглися до холодку в канаві. Тут Ліщина, П’ятий і Кульбаба вже сиділи під квітучою дикою вишенькою. Білі пелюстки падали довкола них, покриваючи траву й роблячи пістрявими їхні кожушки, а десь поблизу дрізд виспівував: «Ой роса, ой роса! По коліна, по коліна».
— Чудова місцина, правда, Ліщино? — ліниво заговорив Кульбаба. — Чи не пора б нам підшукати гарний пагорок для нір? Тільки мені щось не хочеться поспішати… Але начебто збирається на дощ.
П’ятий ніби хотів щось сказати, але натомість лише потряс вухами й знов узявся жувати листочок кульбаби.
— Он там наче непогане узвишшя, під деревами, — відповів Ліщина. — А ти що скажеш, П’ятий? Братися нам зараз до риття нір чи трохи почекати?
Повагавшись, П’ятий сказав:
— Чини, як вважаєш за потрібне, Ліщино!
— Сподіваюсь, немає серйозної необхідності рити справжні нори? — озвався Кучма. — Це ж робота для кролиць!
— І все ж чом би не зробити нам дві-три вигрібанки? — заперечив Ліщина. — Щоб було де сховатися від небезпеки. Гайда до гаю та й роздивимося! Краще зразу виберемо підходяще місце, аби потім не переробляти роботи вдруге.
— Гаразд! Рийте нори! — погодився Кучма. — А я візьму Срібного та Жостіра й скочу на розвідку в дальші поля.
Троє розвідників гайнули понад струмочком. А Ліщина повів решту кролів нагору, до узлісся. Ось вони вийшли на узвишшя, звідки найкраще, на обидва боки, видно було весь широкий луг унизу. Звідси помітили вони й дахи ферми, але це було далеченько. Тут Ліщина зупинився, й товариші скупчилися довкола нього.
— Мабуть, не має значення, де ми вигребемо собі невеличкі нори, — сказав він. — Все узлісся — підходяще місце. Дивно тільки, що немає ані найменшого сліду елілів. Але, може, то ми просто позвикали до елілів удома, бо їх приваблює кроляча колонія… Так чи так, а нам тут буде добре. Але, я гадаю, нам треба ось що зробити. Вернімося трохи назад і почнімо рити біля отого дуба, щоб далі було від ферми. Та й дерева захистять нас од вітру взимку.
— Чудово! — схвально відгукнувся Ожина. — Бачите, хмариться? Надвечір задощить, а ми вже будемо у криївках! Ой, гляньте! Кучма вертається з розвідки!