— Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли, — зауважив П’ятий. — Ти ще набереш ваги, а мені не стати здорованем довіку.
— Чи не примарилося тобі, що я кину тебе напризволяще? — мовив Ліщина. — А втім, сказати правду, мені іноді кортить піти з цієї колонії назавжди. Та поки що забудьмо це. Може, скочимо за струмок? Там менше кролів — одпочинем од колотнечі. Якщо тільки ти не відчуваєш небезпеки з того боку, — додав він.
Останні слова Ліщина сказав цілком серйозно — знати було, що він і справді вірив, ніби П’ятий краще за нього чує небезпеку, а відповідь П’ятого потвердила, що вони в це вірять обидва.
— Ні, там нема якоїсь особливої небезпеки, — відповів малий. — Коли я вчую щось небезпечне, то скажу тобі. Але те, що я передчуваю, наче й не зовсім небезпека. Ох, це щось таке гнітюче, мов близька гроза! Воно мене непокоїть, а що воно таке — не можу сказати. Хай там що, а я йду з тобою на той бік.
Вони перескочили через трубу. Трава біля самого струмка була вогка й густа, тож обидва побралися вгору протилежним схилом на сухіший грунт. Частина схилу була вже затінена, бо сонце сідало поперед них, і Ліщина, щоб погрітися ще на осонні, біг і біг, аж поки вони опинилися біля самої хвіртки. Тут він став як укопаний.
— П’ятий, що це? Глянь-но!
Просто перед ними лежала свіжо порита земля, аж дві купи на траві. Високо, не нижче кількох падубів у живоплоті, здіймалися два важкі стовпи, тхнучи креозотом і фарбою, відкидаючи разом із прибитою до них дошкою довгу тінь через вершину пагорба. Під одним стовпом валялись забуті молоток і кілька цвяхів.
Обидва кролі підбігли ближче до дошки й причаїлися в кропиві, морщачи носики від духу недокурка, погаслого десь у траві. Зненацька П’ятий скулився і весь затрусився.
— Ой, Ліщино! Ось звідки загрожує нам біда! Тепер я знаю: це щось дуже погане! Щось жахливе — і воно насувається все ближче!
— Яке таке «воно»? Ти про що? Ти ж начебто казав, що тут немає небезпеки?
— Я не знаю, що саме, — пригнічено відказав П’ятий. — Зараз небезпеки ще нема, але вона наближається, наближається! Ой, глянь, Ліщино! Поле! Воно все залите кров’ю!
— Не корч дурня, це просто відблиск заграви. П’ятий, ну ж, П’ятий, не говори так, не лякай мене!
Але П’ятий тільки тремтів і плакав, скулившись у кропиві, а Ліщина намагався заспокоїти товариша й вивідати, що ж воно так раптово збило його з плигу. Чом же П’ятий не тікає, не рятується, як чинив би всякий нормальний кріль? Але П’ятий нічого не міг пояснити — він був просто в розпачі. Нарешті Ліщині урвався терпець:
— Годі тобі, П’ятий, сидіти тут і плакати. Дивися, вже й сутеніє. Вернімося краще в нору.
— Вернутися в нору? — пропхикав П’ятий. — Таж воно добереться й туди! Кажу тобі: все це поле залите кров’ю…
— Припини! — твердо мовив Ліщина. — Дозволь, я подбаю про тебе трохи. Хай яка там насувається біда, а нам пора вже бути дома.
І він побіг у долину, потім — через струмок і до коров’ячого броду. Тут сталася затримка, бо П’ятий серед тиші травневого вечора зробився враз безпомічний, його скував страх. Коли нарешті Ліщина заштовхав його в канаву, той завпирався біля входу в нору, й Ліщині довелося майже силоміць пхати його всередину.
Сонце сіло за протилежним пагорбом. Вітер похолоднів, заморосив дощ, і не минуло й півгодини, як запали сутінки. Небо знебарвилось, і хоч велика дошка біля хвіртки поскрипувала на нічному вітрі (мовби доводячи комусь, що вона не розчинилася в пітьмі, а твердо тримається там, де її прикріпили), ніхто не нагодився, щоб прочитати грубі, з гострими кутами літери, які чорними ножами вп’ялися в білу дерев’яну поверхню. Ось що вони проголошували:
2. ГОЛОВНИЙ КРІЛЬ
У темній і теплій норі Ліщина зненацька прокинувся, б’ючи навмання задніми лапами. Щось напало на нього. Але не тхнуло ні тхором, ні ласицею. Ніякий інстинкт не підказував йому: «Тікай!» Голова його проясніла, й він збагнув, що біля нього тільки П’ятий. Це малий дряпався по ньому, як ото бува очманілий кріль дереться з переляку по дротяній огорожі.
— П’ятий! Прокинься ти, дурнику! Це Ліщина! Прокинься!
І всім тілом навалився на нього. Той заборсався і проснувся.