— А що, Первоцвіт — ваш Головний Кріль? — спитав нарешті Ліщина.
На його запитання відповіли запитанням:
— А тебе називають Головним Кролем?
Запитання було дуже незручне. Якщо він скаже «так», його нові знайомі ще почнуть так його називати, й можна було уявити, як це сприймуть Кучма й Срібний. Він відповів чесно й просто.
— Нас дуже мало, — сказав він. — Ми покинули нашу колонію, щоб уникнути лиха. Більшість кролів лишилася вдома, і Головний Кріль зостався з ними. Я старався вести моїх товаришів, але не знаю, чи захочеться їм називати мене Головним Кролем.
І подумав: «Ну, зараз посиплються запитання! Чому ви втекли? Чому лишилась решта? І чого ви боялись? А що я відповім?»
Та коли чужий кріль заговорив, стало зрозуміло, що або його не зацікавили гостеві слова, або в нього є якась інша причина утримуватися від розпитів.
— Ми нікого не називаємо Головним Кролем, — сказав господар лігва. — Первоцвітові заманулося піти до вас, то він і пішов.
— Але хто у вас вирішує як бути з елілями? Хто призначає, кому рити нори, кому йти на розвідку і все таке?
— А ми ніколи нічого такого й не робимо! Елілі обходять ці місця стороною. Взимку тут крутилася гомба — лисиця, але чоловік, що обходить поля, недавно її застрелив.
Ліщина здивувався:
— Але люди в цю пору не полюють лисиць!
— І все-таки він ту гомбу застрелив. Ще він убиває сов. А рити нам не доводиться. За мого життя ніхто з нас не вирив жодної нори. Адже тут і так багато порожніх нір. У деяких норах живуть самі пацюки, але цей чоловік і їх намагається нищити. Ні ходити на розвідку, ні грабувати городи нам не треба. Ми тут маємо кращу їжу, ніж будь-де. Твої друзі будуть тут щасливі та веселі!
Але чомусь тон його був не дуже веселий, і Ліщина знову збентежився.
— А де ж той чоловік… — почав він, але його перепинили.
— Мене звати Суниця, а мою кролицю — Нільдрогайн, тобто Співайдрізд. Поруч є кілька чудових порожніх нір. Я покажу їх тобі — може, твої друзі схочуть поселитися в них? А наша велика зала, правда ж, прекрасне місце? Я певен, що в небагатьох колоніях знайдеться така нора, де б кролі могли зібратися всією зграєю! Стелю тримають корені дерева, і дощ на голову не капає. Дивно тільки, як те дерево досі не всохло!
Ліщина запідозрив, що Суниця просто забалакує його, щоб гість ні про що не питав. Це його роздратувало й заінтригувало заразом.
«Але дарма, — подумав він. — Все одно нам поталанило, якщо ми зуміємо так розпастися-розтовстіти, як ці хлоп’ята! Десь тут поблизу має бути якийсь добрий харч. І кролиця в нього просто красуня! Може, в них іще є не гірші вродливиці…»
Тим часом Суниця рушив до іншої, глибшої нори, й Ліщина пострибав слідом за ним. Це була справді чудесна колонія! Іноді, коли вони перетинали хід, що вів нагору, Ліщина чув лопотіння дощу, який не припинився і на ніч. Але ніде не було ані найменшої сирості чи вологи. Дренаж і вентиляція тут були кращі, ніж у колонії Треари. Скрізь туди-сюди снували кролі. Нарешті, старанно минаючи отвори, звідки тхнуло пацюками, вони опинилися в якійсь глибокій ямі. Звичайно кролячі нори бувають вигнуті, мов лук, а цей тунель був зовсім прямовисний, так що над головою в себе Ліщина побачив листя на тлі нічного неба. Він розгледів, що одна із стін шахти все-таки не прямовисна, а ввігнута й зроблена з чогось твердого. Він недовірливо понюхав ту стіну.
— Раніше тут був колодязь, але люди закидали його, — пояснив Суниця. — Оця стіна — з цегли, а ця — земляна.
— Тут щось прилипло до стіни, — сказав Ліщина. — Та це ж камінці, забиті в землю! Але навіщо?
— А тобі це подобається? — спитав Суниця.
Ліщина спантеличено придивився до камінців.
Всі вони були однакового розміру й через однакові проміжки увіткнуті в землю. Він нічого не міг зрозуміти.
— Нащо вони? — спитав він знову.
— Це Ель-аграйра, — пояснив Суниця. — Давно-давно це зображення склав кріль на ім’я Лабурнум — Золотий Дощ. У нас іще е такі картини, але це найкраща. Є на що подивитися, правда?
Ліщина не знав, що й думати. Він ніколи не бачив рослини лабурнум, що означає «золотий дощ», та й саме слово збивало з пантелику, бо по-кролячому «лабурнум» означає «отруйне дерево». Як можна наректи кроля таким «отруйним» ім’ям? І як це прості камінці могли бути Ель-аграйрою? Він пробурмотів розгублено: