— А ти що про них думаєш, Глао-роо? — спитав Ліщина Чашечку.
— Вони дуже милі й добрі, — відповів той. — Але мене вражає, що вони всі такі жахливо сумні. І чого б то, адже вони такі великі та дужі, мають чудову колонію? Якісь вони, мов дерева в листопаді. Мабуть, я просто дурний, Ліщино! Якщо ти привів нас сюди, значить, це гарне, безпечне місце.
— Ні, ти зовсім не дурний! І кажеш правду. Щось вони всі та мають на думці!
— Зрештою, ми ж не знаємо, що тут скоїлося, чому їх зосталося так мало, — сказав Ожина. — Може, їх спіткала якась біда й тому вони такі невеселі?
— Ми цього не знаємо, а вони нам не розповідають. Та якщо ми зостанемося тут, нам доведеться все вивідати, щоб жити з ними в згоді. Нам не випадає битися з ними — вони такі велетні! I не можна допустити, щоб вони напали на нас.
— Мені здається, вони не вміють битися, Ліщино, — мовив Чашечка. — Хоч вони такі здоровила, та не схожі на справжніх бійців. Не те що наші Кучма чи Срібний.
— Он який ти в нас спостережливий, Глао-роо! — сказав Ліщина. — А ти не спостеріг, що дощ припустив ще дужче? Я вже досить напхався травою. Ходімо спати! Тільки тримаймося разом.
Вони спустилися вниз іншою норою і скоро знайшли порожнє сухе лігво, де поскручувалися клубочком, щільно, щоб було тепліше, притулившись один до одного, й поснули.
Прокинувшись, Ліщина відразу збагнув, що настав ранок. Запахи підказали йому, що вже зійшло сонце. Найсильніше пахло яблуневим цвітом. Слабкіші були запахи жовтецю і коней. До цих запахів домішувався ще один — неприємний, зовсім протиприродний, небезпечний запах… Дим! Нагорі щось горіло. Потім Ліщина згадав, як учора Кучма, вернувшись з розвідки, розповів про біленькі палички в траві. Так, це тхнуло тими паличками, їхнім димом! Нагорі щойно пройшов чоловік! Саме цей запах і розбудив Ліщину.
Ліщина лежав у теплій, темній норі, і його охопило блаженне почуття безпеки. Він почув нюхом чоловіка, а той його не почув! Той міг чути тільки бридкий запах свого диму.
Чашечка заворушився уві сні, бурмочучи: «Сайн лай нарн, марлі?» — «А жовтозілля смачне, мамо?», і Ліщина, зворушений тим, що Чашечка снить про дитинство, повернувся на другий бік, щоб малому було зручніше.
І цієї ж хвилини почув, що якийсь кріль спускається сусідньою норою. Ось він затупав, якось дивно загукав — неначе співав птах. Коли кріль спустився ближче, Ліщина зрозумів, що той вигукує.
— Флайра! Флайра! — Свіжі овочі! — гукав голос Суниці.
Вискочивши з нори в тунель, Ліщина зразу ж наштовхнувся на нього. Суниця все тупав лапою по твердій долівці.
— Моя мати було казала: «Не тупай у норі, як коняка, бо стеля обвалиться!» — зауважив Ліщина. — Хіба можна тупати під землею?
— Можна — щоб усіх побудити, — відповів Суниця. — Дощ перестав, розгодинилось!
— Але навіщо будити всіх?
— Щойно тут проїхав чоловік, і ми з Первоцвітом вирішили, що флайра не повинна залежатися під відкритим небом. Якщо ми зразу ж не розберемо її, то з’являться пацюки й граки, а я не любитель воювати з пацюками. Мабуть, це до вподоби хіба таким шукачам пригод, як ви!
— Не розумію.
— Ходи зі мною! Я тільки гукну Нільдрогайн. У нас поки що немає малих, то й вона піде з усіма по флайру.
По тунелю вже снували інші кролі, й чи не з кожним Суниця заводив розмову, неодмінно зауважуючи, що хоче повести їхніх нових друзів на луг. Ліщина подумав, що Суниця починає йому подобатися. Напередодні він був надто стомлений і приголомшений новими враженнями, щоб справедливо того оцінити. А тепер Суниця видався йому добрим і щирим хлопцем. Він так зворушливо відданий красуні Нільдрогайн і, виявляється, ще й як уміє бути бадьорим та веселим. Коли вони вийшли з нори, Суниця перестрибнув канаву й кинувся у високу траву, грайливий, мов білка. Де й подівся той його задуманий, пригнічений вигляд, яким він так вразив Ліщину напередодні. Сам Ліщина затримався в отворі нори, як це він звичайно робив дома, під кущами ведмежини, й уважно оглянув долину.
— Тут цілком безпечно, — сказав Ліщині Первоцвіт, Що надбіг іззаду. — Знаю, ви звикли оглядати місцевість, перш ніж вийти на сильфлай, але у нас можна зразу бігти в поле без страху.
Ліщина не збирався ні міняти своїх звичок, ані вислуховувати Первоцвітові напучування. Він перескочив канаву й сів, знов озираючи долину з узвишшя. Кілька кролів уже бігло вниз по схилу до далекого живоплоту, в якому біліли великі латки глодового цвіту. Ось він запримітив Кучму й Срібного й попрямував до них.