«Ель-аграйро, — відповів принц, — всі знають тебе як злодія та ошуканця. Тебе покарано за твої витівки, й ти не виберешся звідси, поки не виправишся, не доведеш усім, що ти чесний кріль».
«Значить, ми залишимося тут навіки! — вигукнув Ель-аграйра. — Я помру з сорому, якщо мені доведеться звеліти моїм підданцям, щоб вони перестали жити своїм розумом та хитрістю! Ти випустиш нас, якщо я перепливу через озеро, що кишить щуками?»
«Ні, — відповів принц Райдуга, — я вже чув про твій фокус із щукою, Ель-аграйро, і знаю, як ти це проробляєш!»
«А якщо я вкраду салату з городу короля Дарзіна?» — спитав Ель-аграйра.
А слід сказати, що король Дарзін на той час правив найбільшим і найбагатшим містом, у якому будь-коли жили тварини. Воїни його були люті-прелюті, а город, обкопаний глибоким ровом, стерегла день і ніч тисяча вартових. Тож коли Ель-аграйра похвалився, що покраде салату короля Дарзіна, принц весело засміявся і мовив: «Спробуй, Ель-аграйро, і, якщо це в тебе вийде, я всюди помножу твій рід і ніхто віднині й довіку не зуміє вберегти від кролів свої городи! Але я певен, що станеться якраз навпаки: тебе вб’ють вартові й світ позбудеться найспритнішого, найзатятішого шахрая!»
А ту Їхню розмову підслухав Йона-їжак, що шукав на болоті равликів та слимаків. Йона хутенько побіг до короля Дарзіна й за винагороду попередив його про наміри Ель-аграйри.
Король прикликав до себе начальника сторожі й мовив, показуючи на салату: «Досі ніхто не вкрав жодного листочка з городу! Але я почув, що негідник Ель-аграйра наміряється покрасти мою салату! Подвоїти сторожу! Жоден листочок не повинен пропасти!»
Вночі Ель-аграйра, взявши з собою випробуваного капітана Оусли Трусь-труся, підкрався до городу. Засівши в кущах, вони переконалися, що неможливо перехитрувати подвійну сторожу.
Наступного дня принц Райдуга, прогулюючись по болоту, єхидно спитав Ель-аграйру: «То де ж твоя салата, Князю о Тисячі Ворогів?»
«Я звелів приставити салату в наші болота, — відповів Ель-аграйра. — Але її так багато— зразу й не донести».
Біля королівського палацу був сад, куди його дружини й дружини його вельмож приводили гуляти своїх численних дітей. Сад не був обнесений стіною, і його не охороняли, бо там нічого було вкрасти й нікого ловити. Уночі Трусь-трусь пробрався до саду, вирив собі невелику нору й пересидів під землею до ранку. А вранці, коли в сад привели дітей, він тихенько виліз нагору й приєднався до них. Трусь-трусь був не більший за будь-кого з тих дітей і не дуже від них відрізнявся, тож кожна мама чи няня думала, що він прийшов із кимось іншим. А він легко подружив з дітьми. Адже Трусь-трусь був мастак на всякі ігри, фокуси й витівки, і незабаром він уже бігав та грався з дітьми, ніби й сам був дитина. Коли настав час дітям іти додому, син короля Дарзіна взяв Трусь-труся з собою в палац.
Потрапивши до палацу, Трусь-трусь шаснув там у якусь темну нору, де й пересидів до вечора. А ввечері заліз до королівської комори, де зберігались запаси харчів для короля і його двору. Там лежали трави, фрукти, овочі, ба навіть горіхи та ягоди, бо в ті часи підданцям короля Дарзіна належали всі ліси й поля. Ніхто комори не охороняв, тож Трусь-трусь, попоївши всякої смакоти, решту припасів перепсував і отруїв як тільки міг.
Увечері король звелів головному дегустатору принести з комори першої салати йому на вечерю. А наступного ранку і король, і двірські, що поласували салатою, тяжко захворіли: у всіх розболілися животи. І їм ставало гірше й гірше, бо, хоч би що вони з’їли, все було перепсоване й затруєне, адже Трусь-трусь сидів у коморі, «обробляючи» всі харчі, що їх туди приносили. Король іще попоїв салати, але, звісно, від того не поздоровшав, а отруївся ще дужче.
— Через п’ять днів Трусь-трусь замішався в юрбу дітей, а з саду вислизнув і прибіг до Ель-аграйри. Коли Ель-аграйра дізнався, що король Дарзін хворий і що Трусь-трусь упорався з його дорученням, він переодягся так, аж годі було його впізнати. Він обрізав свого білого хвоста, Трусь-трусь обскуб йому вовну, щоб було якнайкоротше, розмалював його чорницями й заляпав грязюкою. Тоді Ель-аграйра обплутав себе хмелем, обчіплявся реп’яхами й навіть зумів змінити свій запах. Тепер навіть його власні дружини не могли впізнати свого чоловіка. А Ель-аграйра, звелівши Трусь-трусеві йти за ним віддалік, подався до королівського палацу.
Він прийшов до начальника варти й заявив: «Я — лікар! Мене послав сюди принц Райдуга. Він довідався про королеву хворобу й послав мене з далекого закельфазінського краю, щоб я вилікував короля, Веди мене до його величності негайно, бо я не звик чекати!» — «А ти не брешеш?» — спитав начальник варти. «Ну, та гаразд! — мовив Ель-аграйра. — Що мені хвороби вашого нікчемного короля, мені, головному лікареві краю, що за золотою рікою Фрітха. Я вернуся і доповім принцові Райдузі про те, що в королівській варті служать дурні, які скривдили мене, бо чого ще можна сподіватися від зграї закусаних блохами песиголовців?»