17. БЛИСКУЧИЙ ДРІТ
Було холодно-холодно, і стеля й справді була з кісток… Ні, стеля була з переплетеного гілля тиса, твердого й холодного, мов лід, а на тому гіллі тьмяно червоніли ягоди.
«Ходімо, Ліщино, — сказав Первоцвіт. — Візьмемо в рот тисові ягоди, віднесем у велику нору й там з’їмо. І твої друзі повинні так робити, якщо хочуть жити по-нашому». — «Ні, ні! — закричав П’ятий. — Ліщино, не треба цього робити!»
Але тут із-під тисового гілля виповз Кучма. У роті в нього було повно ягід.
«Дивись, як я навчився носити! — сказав Кучма. — А я йду від вас, Ліщино! Спитай куди, спитай куди, спитай куди!»
Потім вони десь бігли, не до колонії, а холодними полями, і Кучма все губив і губив червоні ягоди — червоні, мов краплі крові, й тверді, мов скрутні залізного дроту. «Не треба їх їсти, — сказав він. — їх не розкусиш. Це крижані ягоди».
Ліщина прокинувся. Він лежав у норі й тремтів. Чом не зігрівають його тіла сусідів? А де П’ятий? Він сів на задні лапи. Поруч крутився й здригався уві сні Кучма, намагаючись знайти теплий бік товариша, щоб притиснутися до нього, але товариша не було. Виямка в піщаній долівці, де лежав П’ятий, була ще тепла, але сам П’ятий десь подівся.
— П’ятий! — гукнув Ліщина в пітьму, вже знаючи, що відповіді не буде.
Він сильно штовхнув Кучму носом.
— Кучмо! П’ятий пропав!
Кучма вмить прокинувся, як завжди бадьорий і готовий діяти.
— Що сталось?
— П’ятий утік.
— А куди?
— На сильф — нагору. Куди ж іще? Блукати по норах він не став би — сам знаєш, він терпіти не може колонії.
— Набрид він мені! Та й нору захолодив. Думаєш, він у небезпеці? Треба йти шукати його?
— Так, треба. Він украй пригнічений, а ще ж зовсім темно. Хай там що говорять Первоцвіт і Суниця, а вночі можуть блукати елілі.
— Вже досвіток, — сказав Кучма, понюхавши повітря й прислухавшись. — Ось-ось світатиме, й ми легко його знайдемо. Мабуть, краще й мені піти з тобою. Не хвилюйся, далеко він не забіг. Але, клянусь королівською салатою, я скажу йому, що думаю про нього, хай-но тільки ми його спіймаємо!
— Я потримаю його, поки ти лупцюватимеш. Тільки б ми його знайшли!
Вони вилізли до виходу й там присіли.
— Поки наші друзі не підпихають нас у спину, щоб ми не роззиралися, — сказав Кучма, — роздивімося гарненько, чи немає поблизу горностаїв і сов!
І тієї ж хвилини з гайка, що через долину, почувся крик сови. Інстинктивно два кролі припали до землі й нарахували чотири удари серця, поки крик сови повторився.
— Вона летить геть, — мовив Ліщина.
— Цікаво, скільки полівок повторює ці слова щоночі? Ти ж знаєш, що сова зумисне обманює: кричить усе тихіше й тихіше, ніби віддаляється.
— Ну, я не можу чекати! — сказав Ліщина. — Десь там П’ятий, і я піду слідом за ним. А ти правду казав — уже світає.
— Гляньмо спершу під тисом!
Але під тисом П’ятого не було.
У сірому світлі вималювався край лугу, а живопліт і струмок ще чорніли далі невиразними смугами. Кучма зістрибнув із пагорка й довгою дугою помчав по мокрій траві. Зупинився він біля входу в нору, з якої вони допіру вийшли. За ним підбіг і Ліщина.
— Ось і слід П’ятого! — вигукнув Кучма. — Свіжий слід, веде з нори просто до струмка. Навряд чи він далеко забіг.
Після дощу легко роздивитися свіжий слід — там струшено з трави краплини. Кролі добігли до живоплоту в тому місці, де було морквяне звалище й починався струмок. Кучма не помилився — слід таки був свіжий. Пролізши крізь живопліт, вони зразу побачили П’ятого. Кілька шматків моркви досі валялося біля струмка, але П’ятий їх не зачепив — він скуб траву коло старої покрученої кислиці. Коли Ліщина й Кучма підбігли ближче, П’ятий підвів на них очі.
Не зронивши й слова, Ліщина й собі став пастися поруч П’ятого. Він уже шкодував, що прихопив Кучму. В досвітковій пітьмі, побачивши, що П’ятий десь подівся, Ліщина не на жарт розхвилювався і радий був опертися на Кучму. А нині, побачивши П’ятого, такого маленького й рідного, нездатного хоч кого скривдити чи приховати свої почуття, тремтячого в мокрій траві чи то від холоду, чи то від страху, Ліщина зрозумів, що гнів його розвіявся. Він почував тільки жаль до брата і думав, що, коли б вони з П’ятим зосталися вдвох, той би помалу заспокоївся. Але пізно вже було умовляти Кучму діяти лагідніше — лишалось хіба сподіватися на краще.