Мої кросівки безшумно рушили по довгому коридору до виходу – назустріч долі.
– За-чи-не-но. – протяжно пробубоніла вахтерка в білому халаті й грудьми загородила двері. – Спати, усім спати, відбій!
– Громадянко, випустіть, пані… – вхопився я вільною рукою за клямку і подумав, що вийти з лорвідділення у цей пізній час буде набагато важче, ніж Остапу Бендеру забрати валізу з мільйоном у поштового бюрократа. – Товариш чекає… Випустіть на кілька хвилин. У Ріо-де-Жанейро летить, нічним рейсом, спеціально за ліками… Випустіть, товариш чекає!
– Нічого не хочу слухати! Що за Жанейро, не чула про такою? У нас режим. Негайно йдіть до палати! Хочете, щоб я чергового лікаря покликала?! Нехай завтра той товариш приходить.
– За годину літак, – умовляв я вахтерку, хапливо намацуючи в задній кишені металевого карбованця. – На п'ять хвилин, віддам рецепт і – назад.
– Тільки швидко, щоб лікар не бачив, – здобріла жінка, коли карбованець шубовснув у розчепірену кишеню. Почув навіть характерний звук падаючої монети, певне, кишеня була заповнена копійками.
Протяжно дзявкнув старий польський не змащений замок і двері відчинилися. Я проминув лікарняний скверик і вийшов за браму на вулицю. Жовтим оком миготів удалині світлофор. Вітер пощипував розпашіле лице. Вечори були вже прохолодні. Середина серпня, скоро літо лічитиме свої останні дні. Метрів за сто за рогом, на протилежній стороні вулиці кафе «Млинці», ясна річ, зачинене. Йшов швидко, поспішав, пильно придивляючись до перехожих: чи немає серед них чарівної незнайомки? Як повестися, що сказати? І смикнув же мене дідько за язик, бовкнув про сумочку! Уявив нашу зустріч:
– Ой, де ж моя сумочка? Віддайте, там велика сума грошей!
– Я пожартував, вибачте. За кого ви мене масте, за злодія?
– Нічого собі жарти! Звідки вам відомо про гроші, чому знаєте номер телефону? Де ви сховали сумочку? Віддайте, інакше покличу міліцію, там з'ясують, хто ви насправді.
Міліцейська патрульна машина з мигалкою. Дужі хлопці заломлюють назад руки. – Пройдемо, громадянине!
Чекав десять хвилин, двадцять, півгодини. Поволі до свідомості доходила думка: мене обдурили. Жінка не прийде, а я повірив і кому – актрисі? Така оказія трапляється зі мною рідко. А як спритно вона мене розіграла! «Ой, знайшлася! Щиро вам вдячна! Вже біжу, за п'ять хвилин буду!». А я, дурень, повірив, побіг назустріч долі! Ще вахтерка не впустить – буде повний букет неприємностей. Міліція або військовий патруль, вони тепер разом ходять містом, точно підберуть. Шукача пригод у футболці, спортивних штанях, з торбинкою в руках…
Погляд ковзнув на протилежний бік вулиці. «Жигулі-дев'ятка» темно-синього кольору. В салоні двоє мордатих молодиків смалять цигарки. Машина під'їхала, коли я підходив до кафе. Невже стежать? Рушив до лікарні, біля брами озирнувся, «дев'ятка» їхала за мною. Чи не забагато на сьогодні авт?
Карбованець допоміг, мене впустили до лікарні. Швиденько кинувся до телефону, одначе, уздрівши в коридорі чергового лікаря, подибав, похнюпившись, сходами на другий поверх у свою палату. Електрика була вимкнута. Навшпиньках, тихо ступаючи, дістався свого ліжка. Поклав торбинку на тумбочку, не роздягаючись, ліг поверх ковдри.
4
Я сидів на сходах розбитий, розчавлений, розпачливо обхопивши долонями голову. Руки трусилися, зуби цокотіли від страху, блювота підступала до горла. За що мені, Боже, такі випробування? І це лишень початок, живим мене з цього льоху не випустять. Обмацав кишені, сподіваючись знайти хоч шматок паперу й огризок олівця, щоб написати передсмертну записку. Однак марно. Кишені були порожні. Ні гаманця з грішми, ні хустинки до носа, ні годинника на руці. Ограбили, відібрали? Знайшли кого грабувати! Інженера, котрий живе від зарплати до зарплати. Збіг обставин, випадковість, полювали на когось іншого? Мозок напружено працював, перебирав варіанти полонення і не знаходив відповіді.
Хто лежить у ящику? А може, лежав, дух мерця ще не вивітрився і я наступна жертва? Забагато знаєш, тебе попередили, натякнули, щоб не стояв на дорозі, не пхав носа куди не слід, ти не взяв до уваги пораду, тепер мусиш розплачуватись. Життям, ясна річ, бо грошей у тебе немає і ніколи не було. Цікаво, скільки вони б за мене здерли? Десять тисяч, п'ятдесят, сто? «Дерев'яними» чи валютою? Може, на гонорар, нещодавно одержаний за першу книжку, сподіваються? Не сміши, чоловіче, людей! Тих грошей, як кіт наплакав. Двомісячна зарплата інженера. І то половина вже пішла на відзначення події. Погано проінформовані? Ні, вони добре знають, кого шантажувати, знають, хто нині при грошах. Тільки не письменники. Видавництва на межі банкрутства, жодна рукописів не приймає, видати тепер книжку – недосяжна і мрія кожного літератора. Ще трохи – і підуть поети і прозаїки з торбою по світі, якщо вчасно до верстатів на заводах не стануть чи в гендлярів не перекваліфікуються. Ех писали б собі тихо, обминаючи гострі кути, лад оспівували, дружбу радянського народу, творили б сагу Системі. Тоді б і видавництва не закривали, і папір би знайшовся, і щось би перепало зі столу можновладців. Самі ж винні. Хто першими почав, хто народ збудив і повів ламати Систему? Демократії захотілося, незалежності, ринку – маєте! Хто вас буде рятувати, кому тепер потрібна ваша продукція: поезія, проза, критика й самокритика? Тим, кого мітингова хвиля з намулу винесла, чи злочинцям, котрі кастетом по голові і в авто вкинули? Скільки ж залишилося жити, який кінець мене чекає? Накинуть зашморг на шию і знайде хтось поета у лісі на високій березі. Покінчив життя самогубством, з головою щось у нього було негаразд, книжки писав… Або по радіо передадуть, як кілька днів тому: знайдено труп мужчини без голови і з відрізаними гениталіями. А скорше всього, взагалі не знайдуть. Ніхто й не довідається, як жив і про що думав в останні хвилини життя молодий, можливо, й перспективний чи навіть талановитий, літератор…