Серце загупало в грудях, піт вкрив чоло. Не так мене злякала думка про смерть, як те, що не доведеться більше написати ні рядка. Це ж трагедія, катастрофа! У розквіті сил, сповнений творчих задумів, не встиг повідати людству найпотаємніше. Не реалізував себе творчо. Не написав головного твору життя. Стільки часу змарнував! Усе гадав: потім, пізніше, нехай книжка вийде, на ноги твердо стану, син підросте, копійчину якусь на заводі зароблю, а тоді – по-справжньому писатиму. День і ніч працюватиму, не шкодуючи себе, до затемнення мізків, до одуріння. Поїду в село до батьків, двері зачиню, ланцюгом себе до письмового столу припну… Авжеж, попрацюєш, скоро за тобою прийдуть. Якби знати наперед, як складеться життя, скільки часу тобі відміряно. Невже всьому кінець? Планам, мріям, задумам? І треба ж такій оказії статися саме тоді, коли книжка вийшла! Кілька днів усього й тішився. В лікарні, коли дружина принесла. Ще не оговтався від радості. Така подія лише раз у житті буває. До дрібниць усе пам'ятаю. Я тримаю в руках свою першу книжку! Радісне хмільне запаморочення, бентежно гупає серце, сон, казка! Не вдарив грім, не зупинились перехожі, не припали до вікон лікарні обличчя хворих, але життя пульсувало вже не так. Змінилось забарвлення, побільшало яскравих кольорів. Тихо згасав день, надвечірнє, без жодної хмарини, небо було чистим, як ніколи, гостро пахло квітами. Ніжно пестив глянцеві палітурки, вкотре вдивлявся у своє фото, вчитувався у заголовок – і не вірив, що це моя книжка. А потім, коли поїхала дружина, кинувся затято гортати аркуші. Чи моя повість, чи не наплутали чогось у столичному видавництві? Заспокоївся, сів на лаву. Читав жадібно, не пропускаючи жодного слова, літери, розділового знаку. Вже й смеркло, а я все читав і читав з фанатичним скаженим азартом, не помічаючи нікого довкола. Потім щасливий побрів до палати, міцно пригортаючи книжку до грудей. Любе, вистраждане, народжене в муках дитя! Здавалося, хворі тільки на мене й дивляться.
Заснути вночі не міг. Думки галопували в голові. Картини майбутнього заполонили до ранку уяву. Слава, успіх, визнання, гладенька дорога всипана квітами! Сяють угорі кришталеві люстри, сліплять очі юпітери, стрекоче безперервно кінокамера, оркестр грає туш. Я в новому костюмі, білій сорочці, при краватці, стою на краєчку кумачевої доріжки, а довгоногі дівчата в українських національних костюмах чіпляють на шию лавровий вінок лауреата. Оплески, вітання, квіти, поцілунки. А я, соромливо всміхаючись, розчулений, збентежений, зі сльозами радості в очах, скромний трудівник літературного цеху, переборюючи хвилювання, дякую любим читачам і побратимам по перу. Ні тіні заздрості не помічаю на їхніх обличчях, лише захоплення й щира повага. Він викресав вогонь зі свого серця, вкопав глибше від інших літературною лопатою, підняв з надр прошарок цілющого ґрунту, правдивим словом здивував, схвилював, приголомшив світ. Честь йому і слава!
Десь під ранок, коли зарожевіло вікно лікарняної палати, в розпашілу уяву раптово ввірвався бридкий холодок страху. Не подужаю, не потягну воза, зітре мене в порох каторжна праця. Не хочу бути письменником, відберіть перо, дайте в руки звичайний рискаль! Це ж так важко: писати, творити. Без вихідний, відпочинку, щодня напружувати мізки! Однак сумніви швидко зникли. Сяють люстри, сліплять очі юпітери, стрекоче кінокамера, оркестр грає туш…