Рипнули зуби, дужче заболіла голова. Спокійно, не напружуйся, наказав собі, бережи сили і шукай виходу з халепи, в яку, через власну необачність, втрапив.
5
З очей і серця – геть! Про вчорашню пригоду – не думати не згадувати. Наталю Гайдук – стерти з пам'яті, забути назавжди. Видерти із записника номер її телефону, пошматувати, кинути під ноги, затоптати в землю. «Я тут недалечко живу, зараз прибіжу! Ви ж не йдіть, зачекайте!» А я, телепень, вуха розвісив і до кафе кинувся. А як чекав її хвилюючись, як з надією вдивлявся в перехожих, чи не йде, біжить, поспішає задихано, чи не чути лункого стукотіння підборів довгоногої красуні? Згадав і така мене злість узяла, що аж застогнав від безсилля й люті. Обдурити, як хлопчину безвусого, обвести довкола пальця! Не думати про неї, перевести увагу на інше.
Сонце вже хилилося до заходу, я сидів на лавці в лікарняному скверику і спостерігав, як хворі годують голубів. Кидають крихти хліба, а двійко голубів обережно їх визбирують. Пихатий самець гоноровито ходить по клумбі, де не росте жодної квітки, а поруч нього тендітна голубка-інвалід на обрубках, лапок у неї немає. Він встигає до їжі швидше, нахабні трусить червоним дзьобом, войовниче випинає крила відганяючи подругу. Мені стало шкода голубки. Я прогнав нахабу, розтер в руці окраєць хліба і кинув на клумбу. Однак налетіла зграя горобців і швиденько повизбирувала крихти.
Ліворуч, на сусідній лавці, наче окремий клан, сидять двоє хлопців з нашої палати. У Льоні опік горлянки і стравоходу. Бач, закортіло похмелитися! Ковтнув технічного спирту. Сьогодні його виписали, але додому не поїхав, ночуватиме ще в лікарні Бідкався, чому не дали лікарняного, а лише довідку. Он, мовляв, товариш, разом на заводі працюють, хильнув кислоти від акумуляторів, то йому, все ж дали. Михайло, чи Майкл, так він себе називав, на два роки молодший. Учень ПТУ, майбутній маляр, травмований. В нього пожбурили цеглиною. Ніс розтрощений. Позавчора професор складав. Обличчя забинтоване, лише одне око крізь щілину світиться. Не зізнається, хто цеглину кинув. Вже й дільничий міліціонер приходив протокол складати, то і йому прізвище нападника не назвав.
– Вийду з лікарні – розрахуюся.
– А якщо він вибачиться, скаже, що ненароком кинув? – допитувався я.
– Тоді нехай платить за збитки. Він мене травмував, міг би запросто на три роки загриміти.
– А скільки?
– Три сотні.
– Так мало, – здивувався я.
– Доларів, рублі мені не потрібні, що за них тепер купиш?
– Товариш, мабуть, разом вчитеся, де ж він долари дістане?
– А це мене менше всього хвилює. Дістане, не переживайте.
Вчора до Михайла двоє дівчат приходило. Юні, ніжні. Личка соромливо усміхнені. Гарні дівчата, в коротеньких чорних спідничках, в обох коси заплетені у товстий вузол. Правда, сигарети палили одну за одною, певне, дуже за Майкла переживали. Одне дівча у нього на колінах сиділо, а друге – збоку тісно притулилось, груди гладило.
На ґанку побачив свого лікаря. Богдан Іванович роззирається, шукає когось з-поміж хворих. Чи не мене часом? І справді, Богдан Іванович прямує у мою сторону. Білий халат наопашки, хода невпевнена, обличчя стурбоване. Що сталося? Таким розгубленим я його ще не бачив. Може, захворів? Нещодавно Богдан Іванович захистив докторську дисертацію, виснажлива праця над якою, а потім дворічна епопея захисту, геть висмоктали з його тіла всі соки і подарували, як він сам казав, стенокардію, хвору печінку, розлучення з дружиною й втрату трикімнатної кооперативної квартири.
– Ходімо я тебе подивлюся, – тихо каже він.
Чого б це? Вранці ж оглядав. Подибав за ним. Куди він мене веде? Завжди дивиться в перев'язочній, що поруч з палатою. Мабуть, справи кепські не з його, а з моєю хворобою, бо веде на кафедру, до свого маленького кабінету, де працює та інколи консультує хворих.
Відчиняє двері, пропускає ґречно, наче даму, до кімнати.
– Сідай, – каже, киває на стілець, визирає в коридор, старанно зачиняє за собою двері.
Зараз приголомшить, подумав, скаже: злоякісна пухлина у тебе, чоловіче, в онкодиспансер переводимо.
– Тут тобою дехто цікавився, – таємниче шепоче Богдан Іванович, погляд насторожений, запитливий, тоненькі вуста міцно стулені, обличчя налякане, аж довгий ніс труситься.
Відлягло від серця, стало легко, весело.