— Ні, ні! — сказала Лела. Серце в неї боляче стиснулось.
Вона підмела підлогу в хатині, прибрала черепки, прогнала мавпочок. Охлялі і злі, вони могли скривдити дитину. Потім знову взяла хлопчика на руки, посадовила його на поріг. Вона принесла йому свіжої трави, квітів.
Хлопчик мляво посміхнувся до неї, перебираючи травинки тоненькими пальчиками.
— Іди, сестричко! — сказав хлопчик. — Іди, куди йдеш.
— Я візьму тебе з собою! — щиро пообіцяла Лела. Сльози підступили їй до серця. — Я візьму тебе з собою, ми підемо разом… Ми випросимо хліба.
Хлопчик ледве похитав голівкою.
— Я не можу йти, — сказав хлопчик.
— Я понесу тебе на руках!
— Ні! — хлопчик заперечливо хитнув головою. — Йди, сестричко, — сказав він. — Сама ти якось дійдеш. А я вже лишуся тут.
Хлопчик мав рацію. Ніщо вже не могло врятувати його, навіть коли б вона дістала хліба.
— Ти боса, сестричко? Візьми сандалі мого брата, он там, під лавою. Так тобі легше буде йти.
Дитина припала головою до бамбукового одвірка й замовкла. Лелі здалося, що він дрімає. Але коли через годину вона покликала його, хлопчик не ворухнувся. Він так і помер з відкритими очима.
Лела попрощалася з ним і пішла далі.
З кожним днем іти ставало важче. Усе частіше сідала дівчинка на землю, сиділа довго і дивилася на берег, на велику річку. Вона вже не завжди розуміла, куди йде і навіщо.
Саїби проїжджали мимо в легких двоколках, на арабських скакунах. Вони ні на кого не дивилися і мали такий вираз, ніби вся ця країна, не тільки земля, але й небо над нею — належали їм! Ніби вся Індія, все її золото, земля, люди, шовк і рис, і перли, — усе належало їм!
«Увесь світ належить нам! — ніби говорили ці пихаті обличчя. — А ви — брудні індійці, раби!.. Ви живете для того, щоб носити нас на ношах, няньчити наших дітей, сіяти для нас рис, вирощувати бавовну, копати землю, поганяти верблюдів, співати, просити милостиню і — подихати з голоду…»
Лела знайшла на шляху недоїдений качан кукурудзи і з'їла його увесь. Вона навчилася відрізняти їстівних мурашок від отруйних, збирала їх у долоню і їла. На серці в неї було тяжко, її нудило від голоду, ноги тремтіли.
Так дівчинка брела ще день, ще два… Як уві сні, йшла вона мимо великого ставка і зеленої огорожі якогось саду. Лела не знала, що це вже околиці Калькутти.
Біля живоплоту вона зупинилася. Сад був чудовий: прозорий басейн, квіти, зелене листя платанів. Великий білий будинок ховався в тіні дерев. На лаві біля огорожі сидів хлопчик — гарно вбраний, у білій куртці з атласним синім коміром. Але те, що хлопчик тримав у руках, було набагато чудесніше і за сад, і за квіти, і за фонтани. Лела вп'ялася очима в хлопчикову руку. Він їв сандвіч: великий шматок холодного м'яса між двома свіжими скибками хліба.
— Дай! — попросила Лела. Вона забула напучування кансамаха.
Хлопчик обернувся і скрикнув з переляку. Він побачив Лелині очі.
— Бери! — сказав хлопчик. Він віддав їй і хліб, і м'ясо. Потім побіг до хати й виніс великий шматок пирога.
— Ще! — сказала Лела. — Я дуже голодна.
Хлопчик кивнув головою.
— Індійці завжди голодні,— сказав хлопчик. Він приніс їй ще пирога.
— Тепер заснути б, — сказала Лела.
У саду за огорожею була тінь. Лела перелізла через неї, лягла в затінку і відразу ж заснула.
Хлопчик побіг у хату.
— Мамо, у нас в саду лежить дівчинка, — сказав він. — Велика, гарна, тільки дуже худа. Чи не можна, щоб вона жила у нас?
Місіс Пембертон вийшла в сад.
— Ти такий добрий, Фредді, ти всіх жалієш! — сказала місіс Пембертон.
Вона розбудила й уважно обдивилася дівчинку. Мальовниче лахміття замість плаття, чудові коси, біле сарі, що прикривало смуглявий правильний лоб…
— Гарна дівчинка! — сказала місіс Пембертон.
Лела зрозуміла все, що їй сказала мем-саїб, і дуже розумно відповіла. Її взяли помічницею до няньки — глядіти найменшу дитину.
Немовлятко Бетсі цілий день спало в колисці під білим серпанком. Лела подавала літепло, щоб купати Бетсі, освіжала глиняну підлогу ароматною есенцією і смикала за шнурок велике віяло, прикріплене над колискою, коли нянька та годувальниця засинали.
Лела була спритна і розумна. Скоро їй наділи мережаний фартушок і приставили до парадних кімнат.