— Таке й у нас скоро буде… — глухо промовив хазяїн.
Інсур помовчав.
— Аз хлібом як? — спитав Інсур.
— Оце такий у нас хліб! — Хазяїн вийняв з очеретяного короба сухий корж і розламав його. Просяна м'якушка посипалася з нього, як брудний пісок.
— А де ж ваш рис?
— Забрали саїби.
Обличчя Інсура потемніло.
— Страшною дорогою пробирався я до вас, — сказав Інсур. — Лісами і болотами, крізь густий бамбук і колючі джунглі. Білка не пролізла б там, де я проходив. Але і тут, далеко від великих міст, за лісами і кам'янистим степом, вони знайшли вас, Ордар-Сінг!
— Тигра не лякають ні ліси, ні степи, коли він шукає здобич.
— Тигру треба перебити лапи!..
Подорожній вийняв хлібчик з торби й поклав на стіл. Хазяїн узяв прісняк і довго дивився на візерунок із сухих закрутків.
— Барракпур? — спитав хазяїн.
— Барракпур! — відповів гість.
— З чого почали?
— Почали з патронів.
Вони говорили дуже тихо. Хазяїн гукнув дружину, швидко сказав їй кілька неясних слів і віддав хлібчик. Хазяйка відразу ж заметушилася в темній, неосвітленій половині хатини, затопила в печі й замісила прісне тісто… Чоловіки чекали.
Хазяїн розглядав кам'яне обличчя подорожнього.
— Ти постарів, Інсуре! — сказав хазяїн.
Подорожній кивнув головою.
— Чи жива твоя дружина, Інсуре?
— Не знаю, — сказав подорожній. — Я не був удома ще відтоді…
— Ай-яй! — поспівчував хазяїн і журливо зацмокав язиком. — Десять років ти не був дома!.. Ай-яй, в дружини твоєї велике горе, Інсуре!..
— Велике горе, — сказав подорожній. — І в дочки велике горе…
Він кивнув на двох дівчаток хазяїна, що вовтузився в кутку.
— Моя донька старша за них! — сказав Інсур. — Їй зараз… — Він помовчав, підраховуючи. — Їй зараз уже тринадцять років.
Хазяїн знову журливо зацмокав.
Хазяйка вийшла з темної половини.
Вона поклала на стіл дванадцять однакових пласких хлібчиків, точнісінько таких, як приніс Інсур.
Шість із них хазяїн підсунув гостеві.
— А ці мені, — сказав хазяїн.
Він узяв шість хлібчиків і вийшов.
Незабаром за тонкою бамбуковою стіною хатини почулися приглушені голоси, легке тупотіння босих ніг, потім усе затихло. Хазяїн повернувся.
— Гінці пішли! — сказав хазяїн. — На північ, на захід і вниз по Джамні — на південь.
— Скажи усім, Ордар-Сінг, хай будуть готові! Часу лишилося небагато. Прощавай!
Подорожній узяв шість хлібчиків, які дав йому хазяїн, і вийшов. Той присвітив гостеві смолоскипом.
— Завтра знатимуть у Ферозабаді, у Бартпурі, — сказав хазяїн. — Позавтра — в Годулі… Шість хлібчиків… у шість селищ пішли гінці… Не спіткнися, Інсуре!
Він підняв смолоскип. Білий, свіжообструганий телеграфний стовп, — недавно тут провели телеграф, — виступив з темряви. Високо над деревами гудів дріт, вісті по ньому ще торік почали летіти з Лахора у Бенарес, з Калькутти у Пешавар, в усі кінці півострова.
— Електричний диявол літає отам, зверху, — поскаржився хазяїн, — по стальних жилах. У Делі, у Лахор, у Пешавар. Швидко летить, о-о!..
Він затрусив головою.
— Мої вісті летять швидше, Ордар-Сінг! — сказав подорожній. — Набагато швидше! — І він посміхнувся уперше за весь вечір.
Хазяїн скрикнув і відступив. Смолоскип затремтів у його руці.
— Свята Парватті! — сказав хазяїн. — Що сталося з твоїми зубами, Інсуре?..
Він підніс світло до обличчя гостя.
Замість передніх зубів, — і верхніх, і нижніх, — у гостя стирчало кілька поламаних, потертих пеньків, що ледве виднілися над яснами. Зубів не було, наче їх спиляли нерівною пилкою.
— Що сталося з твоїми зубами, Інсуре? У тебе були зуби, як у рисі!..
Гість не відповів.
— У тебе були зуби міцніші від заліза!
— Залізо виявилось міцнішим! — посміхнувся гість. — Бувай здоров, Ордар-Сінг!
Він ступив кілька кроків, потім, наче пригадавши щось, обернувся.
— Ти звеш мене Інсуром? — запитав він. — Забудь це ім'я, Ордар-Сінг!
— Інсуром, авжеж, Інсуром-Панді! Таким я знав тебе завжди… — прошепотів хазяїн.
— Забудь це ім'я! — твердо повторив гість. — Зви мене Панді, просто Панді, як кличуть багатьох. Прощавай!
І він пірнув у темряву.
Розділ другий
Іскри летять далеко
Опівдні Панді уже був на невеличкій військовій станції; він пройшов її всю, від гарного білого будинку офіцерського зібрання до солдатських ліній[1] за пустирем. У напівтемній крамниці, де торгував перс, у затінку, під навісом, він перечекав до ночі, а потім, коли стемніло, пішов по лініях, уздовж однакових низеньких солдатських хатин, вкритих свіжим очеретом. Роздивився і, завернувши на бічну стежечку, з чорного двору, через кухню, увійшов у приміщення артилеристів.
1
Лінія — вулиця на військовій станції; в лініях розташовуються індійські війська по очеретяних халупах. Солдати-європейці живуть у казармах.