— Хто такий? — суворо запитав наїк, тубільний капрал, і зразу ж замовк. Інсур простягнув йому якусь зім'яту темно-червону квітку. Наїк придивився до мережива пелюсток.
— Увіходь! — прошепотів наїк.
Він повів Інсура всередину будиночка. Квапливий шепіт пройшов низьким просторим приміщенням, біля порога попросипалися люди. На глиняній долівці поставили тьмяний каганчик. Усі посідали на долівці кружкома, а Панді поклав свою квітку в долоню найближчому сипаю. Це був темно-червоний болотяний лотос. Квітку передавали з рук в руки. Люди захвилювались. Кожен мовчки роздивлявся мереживні пелюстки і передавав квітку сусідові. Ніхто не промовив і слова. Потім усі обернулися до гостя. Інсур підвівся.
— Іскра, запалена поблизу Калькутти, летить далеко! — сказав Інсур. — Два полки роззброєні в Барракпурі, дві тисячі сипаїв повернулися до рідних домівок. Учора горіли будинки офіцерів у Мірзапурі, завтра горітимуть в Аллахабаді. Будьте напоготові, сипаї!
Він оглянув суворі обличчя артилеристів.
— Ми служимо їм, а вони плюндрують наші села. Ми працюємо на них, а вони грабують рис у наших батьків та жінок. Сто років хазяйнує тигр у нашій країні, мучить, шматує і роздирає пазурами її нещасне тіло. Сто років тому Роберт Клайв — саїб — обдурив наших дідів. У нещасливій битві коло Плессі Індія підкорилася Британії. Ми, онуки, відповімо ударом списа на обман, кинджалом — за образу. Будьте напоготові, сипаї! Владі чужоземців повинен прийти кінець!..
— Смерть! — тихо, з ненавистю підхопили присутні. Старий, сивий наїк підвівся з свого місця.
— Вони примушують нас присягати своїй королеві!.. В стократ гірше стало при цій королеві, аніж при тому королі, який був до неї!.. Ви подивіться, скільки пливе кораблів з каторжанами у ланцюгах, їх везуть у далекі краї, з яких ніхто не повертається.
— Вони женуть нас за тисячі миль, у чужі землі, щоб нашими руками вбивати там людей!
— У далекі пустелі вони вивозять нас… У такі місця, де ми, індійці, не можемо робити нашого обмивання, де ми гинемо від холоду.
— Владі саїбів повинен прийти кінець!.. Останній день сотого року повинен бути останнім днем їхнього панування в Індії.
— Їх мало, а нас тисячі тисяч!.. Ми проженемо їх назад, у море, з якого вони прийшли!
— Наші батьки й брати по селах чекають тільки знака. — Молодий сипай у мусульманській чалмі навіть підвівся від хвилювання.
— По військових станціях уже ходить слово!..
— Пожежа спалахнула під Калькуттою, і іскри летять далеко! — повторив Інсур.
Лотос обійшов усі руки і повернувся до Інсура. Інсур поклав квітку на долоню правої руки і вирівняв пелюстки.
І негайно два сипаї піднялися за знаком наїка. Один з них, у чалмі індуса, узяв квітку з рук Інсура і мовчки торкнувся її губами. Обоє нечутно вийшли.
— Мої гінці швидко біжать! — сказав наїк. — Завтра знатимуть в Агрі, позавтра — в Міру-ті…
Інсур кивнув головою.
— Усього найкращого! — Він підвівся з підлоги. — Мій шлях далекий! — сказав Інсур. — Я теж іду на північ.
Світало. Перше сонячне проміння освітило пухнасті рожеві колючки високої трави. Інсур Панді йшов і йшов рівною ходою сипая, з торбиною за плечима. О, він знав ці місця — злиденні села, поля, щедро всіяні камінням, бистрі річки, що біжать із гір!.. Ішов битим шляхом і не ховався. Стальні нитки телеграфу ще не протягнулися в цих місцях. Влада тут ще не знала про події під Калькуттою і про те, що тубільний солдат стріляв у британського офіцера, що розпущено два сипайських полки, що багато ночей підряд горять по країні офіцерські будинки, а винуватців — не знайти…
Інсур ішов швидко, миля за милею, не думаючи про відпочинок, забуваючи про їжу. Якось він навіть промарширував, не ховаючись, мимо коричневої будки поліцейського і не відповів на окрик вартового, що виглянув з вікна. Селянська торба за плечима, босі ноги, чалма і цупкі штани сипая, подерті об колючки та коріння…
«Не інакше як тубільний солдат, що йде у відпустку в рідне село», — подумав вартовий і не став наздоганяти Інсура.