А Панді йшов і йшов, невтомно і спокійно. Райот[2], що зігнувся на своєму клаптику поля край дороги, випростався і уважно подивився на нього.
Райот розбивав мотикою суху кам'янисту землю. Дружина його прокопувала канаву вздовж ділянки, щоб зросити поле. Двоє хлопчаків відбирали найбільше каміння і складали його у купи обабіч канави. Дитячі голі спини блищали від рясного поту.
Селянин дивився на Інсура, спершись на мотику.
— Чи далеко йдеш, друже? І в якій справі? — поцікавився він.
— Тільки собаки та англійці вештаються по країні без мети, — відповів йому Панді індійським прислів'ям.
Скоро Інсур повернув на захід і пішов стежкою вздовж берега Джамни. Десь тут, миль за десять, у темному лісі буде знайома йому поштова станція. І станційний службовець — кансамах, — певне, ще пам'ятає про нього, про Інсура-Панді.
Він ішов і співав:
Опівдні він заснув край дороги, серед пилюки.
Два верблюди йшли на північ тією ж самою стежкою, вздовж берега Джамни. Перший верблюд був сліпий на одне око, він увесь час збочував ліворуч. Верблюд ледве не наступив на людину, що заснула край дороги.
— Чого спиш просто на дорозі? — закричав погонич.
Індус, не піднімаючи голови, пробурмотів щось незрозуміле.
Одноокий верблюд потягнувся мордою до спини Інсура, він почув, як пахне хліб у його полотняній торбі.
— А-а, ти припас корм для мого верблюда? — загорланив погонич.
— Хто там? З ким ти розмовляєш? — обірвав його різкий голос за спиною.
Це був голос англійця-саїба.
Панді все ще не повертав голови. Він вийняв чапаті із торби й сунув його погоничу. Той побачив на хлібі візерунок і одразу ж замовк.
— А-а! — сказав погонич і стьобнув свого верблюда.
Панді нечутно звернув з дороги і зник, наче провалився у високу траву.
— Хто там? Що ти бачив? — питав той самий голос.
— Що я бачив? Бачив старця у поросі серед дороги. О-о… А-а…
Погонич загорлав пісню.
— Це не той, кого ми шукаємо? — допитувався голос.
— Ні, саїбе, це не той, кого ми шукаємо, — відповів погонич.
І він знову стьобнув верблюдів.
Розділ третій
Чандала
Дві запізнілі гості прийшли на глуху поштову станцію, що загубилася в лісі, далеко від Великого Колісного Шляху. Прийшли, низько вклонилися кансамаху — станційному службовцеві — і посідали на подвір'ї під навісом. Обидві жінки були в довгих, аж до п'ят, білих широких спідницях з візерунчастою торочкою, у білих шерстяних покривалах — сарі, що низько спадали на лоб і плечі.
Такої одежі в цих місцях не носили. Жінки скидалися на горянок з далекої півночі, що йшли на прощу.
«Здалека йдуть», — подумав кансамах.
Прочанки сіли біля дверей жіночої половини. Старша з них відкинула сарі з лоба, і кансамах побачив гарне худе обличчя, змучене втомою і хворобою. Жінка сиділа, прихилившись до. стовпа навісу і безсило опустивши вздовж колін худі руки в синіх скляних браслетах. Друга, напевне дочка першої, дівчинка років тринадцяти, невисока і смуглява, принесла води, щоб помити ноги старшій після тривалої подорожі.
Кансамах уважно глянув у худе обличчя матері; очі жінки хворобливо блищали від пропасниці, яка висушувала її, руки судорожно сіпались.
«Голод? — думав кансамах. — Гарячка?»
Жінки не просили їсти.
«Старчихи», — вирішив кансамах.
Але прочанки не просили й милостині. Старша потягнула нитку чоток з худої шиї і почала тихо шепотіти молитви.
Кансамах був добрий, він приніс рису, який залишився в дерев'яній чашці, і подав дівчинці. Потім дивився, як вони їли. Дівчинка брала рис із спільної чашки. Старша вийняла з ганчір'я власну і їла окремо від дочки.
«Брамінка», — подумав кансамах.
Надвечір жінка зовсім занедужала. Страшно було дивитись, як гарячка ламає все її худе тіло, як тремтять чотки в безсилій руці. Того ж дня у поштовому бенгало ночувала проїжджа мем-саїб, дружина англійського офіцера. Її служниці зайняли усю жіночу половину. Кансамах одвів обох прочанок у сарай. У далекому кутку лежав оберемок свіжої рисової соломи.